«Я рада, що Херсон звільнили, але почуваюся як на пороховій бочці» — херсонці про звільнення міста

— Учорашні новини про те, що росіяни залишать Херсон, мене, як багатьох жителів міста, дуже підбадьорили, але водночас стало страшно. Є відчуття, що, коли наші зайдуть у місто, росіяни зітруть його з лиця землі. Від родичів та «добрих людей» я знаю, що на лівому березі Дніпра росіяни виставили «гради» й танки. Росіяни казали: «Ракет у нас багато, а набоїв немає». Десятого листопада місто бомбардували всю ніч. Почалося об одинадцятій вечора, закінчилося лише о восьмій ранку. І ось зараз усе ще бахкає. Це дуже страшно.

Увесь цей час наші телеграм-канали повідомляли одне, росіяни інше. Але нічого з цього не мало жодного відношення до того, що відбувалося у місті. Блогери пишуть повну нісенітницю! Якоїсь миті я зрозумів, що божеволію від різнорідної інформації, і перестав читати телеграм-канали. Усі новини дізнавався на ринку — там можна було поговорити і з нашими, і з росіянами. Новини останнім часом були однакові: росіяни мінують у Херсоні все, щоб підірвати потім к бісовій матері. Я не вірю, бо міни не бачив. Але ймовірність підриву, звичайно, є, не дарма ж вони так поспішали евакуювати мешканців із міста.

Серед моїх знайомих половина виїхали з Херсона разом з росіянами. Мотивація проста: вони переживають, що їх переб’ють, а місто зруйнують.

Серед моїх знайомих половина виїхали з Херсона разом з росіянами. Мотивація проста: вони переживають, що їх переб’ють, а місто зруйнують.

Є й ті, хто став жертвою російської пропаганди. Якщо ви пішли на роботу до росіян, вас там так зомбують! У мене є родичі. Ми маємо різні політичні погляди, але ми все одно спілкуємося — рідня є рідня. Їх евакуювали до Скадовська. Кажуть, що у них «усе супер, усе класно». Але насправді вони мешкають у гуртожитку, ледве знаходять їжу. Грошей вони не мають — рубль знецінюється. Розмовляючи з ними, я вже чую, як вони перевзуваються. Це дуже підіймає мені настрій.

Я не виїхав, бо у мене в лікарні лежить близька людина. Я не можу її тут лишити.

— Я ходила на мітинги у березні, і всі ці вісім місяців допомагала сусідам. Я відчувала, що моє місце тут. Тому коли чую від когось, що у Херсоні лишилися самі колаборанти, ображаюся. Ми не колаборанти, а патріоти.

Декілька днів у передмісті лунали вибухи. Коли звільнили Чорнобаївку, стало зрозуміло — Херсон наступний.

Виходячи з міста, росіяни забирали у людей автівки. Два тижні тому я ходила робити флюорографію в лікарню імені Тропіних. Коли прийшла за результатами, лікарня була порожня. Єдиний лікар, якого я зустріла, сказав, що росіяни вивезли все: комп’ютери, рентгенівський апарат, апарат для МРТ.

Лікар сказав, що росіяни вивезли все: комп’ютери, рентгенівський апарат, апарат для МРТ.

Людей, які зустрічали наших солдатів у центрі Херсона, мало бути більше, але не всі змогли доїхати туди — у місті майже немає бензину. Немає ліків. Тиждень тому відключили світло та воду. Зі зв’язком теж проблеми — ловлять лише російські сімки. Сподіваюся, волонтери допоможуть з усім необхідним, і чекаю, коли влада відновить інфраструктуру. Бо якщо росіяни почнуть обстрілювати нас, то Херсон перетвориться на пекло і звідси виїдуть навіть ті, хто пережив окупацію.

Я рада, що місто нарешті звільнили, але водночас почуваюся як на пороховій бочці. Боюся, що у Херсоні залишилися російські військові і вони будуть влаштовувати провокації.

— Коли росіяни зайшли в Херсон, ми з чоловіком втратили роботу. У нас маленька дитина, тому ми мали думати про безпеку. Декілька місяців прожили в Чорнобаївці, ховаючись у холодному підвалі. Постійно хворіли. Під час першого прильоту наш підвал завалило уламками, ми дивом вижили. Але коли під час одного з ударів загинули сусіди, ми вирішили перебратися до Херсона.

Літо в місті пройшло більш-менш спокійно. У референдумі, який влаштувала Росія, ми не брали участі. Віддавати доньку до школи я не планувала, але нам погрожували, тому мені довелося це зробити. Святкова лінійка 1 вересня пройшла під наглядом російських військових з автоматами. Побачивши це, я вирішила, що донька в ту школу більше не піде. Вчилася вона по Zoom, за українською програмою.

Моя сестра виїхала на підконтрольну Росії територію, ми не спілкуємося, тому що вона підтримує рашистів. Варіант евакуації до Росії ми навіть не обговорювали, а перебратися в Україну не могли: я мала доглядати маму, яка не ходить. У серпні я купила кавун і весь час тримала його на балконі, аби пригостити ним наших військових, коли вони звільнять місто.

У серпні я купила кавун і весь час тримала його на балконі, аби пригостити ним наших військових, коли вони звільнять місто.

Коли нам сказали, що ЗСУ зайдуть в місто, ми не повірили: занадто багато російських солдатів перебувало у Херсоні. Ще вчора вони поряд зі мною стояли в черзі за продуктами, а сьогодні мають втекти? Але в тому, що Україна поверне собі Херсон, я переконалася на власні очі, побачивши о четвертій ранку, як Антонівським мостом (ми живемо поряд із ним) відступають росіяни. Емоції були такі сильні, що ми з чоловіком більше не спали. Навіть попри вибухи, які лунали біля мосту, ми не могли відійти від вікна — все милувалися тим, як росіяни відходять. Відкривши нарешті телеграм і прочитавши, що наші вже в місті, я заплакала.

У місті було справжнє свято. Усім було плювати, що в Херсоні немає ні світла, ні газу. Люди зібралися у центрі, кричали «Слава Україні!», фотографувалися з військовими, розгорнули десятиметровий прапор, обіймалися. Здається, навіть під час пологів у мене не було таких сильних емоцій.

Фото на обкладинці: Херсон, 24 жовтня 2022 року. Фото: Metin Aktas / Anadolu Agency / Anadolu Agency via AFP