Вид згори кращий: Голі будні у проєкті Ігоря Чекачкова

— Якось, потрапивши до студентського гуртожитку, я був дуже вражений тим, як люди співіснують у подібних умовах. Перший кадр цієї серії я зробив там, залізши на двоярусне ліжко. То був 2011-й, я був фоторепортером і не зовсім розумів, як працювати з фотографією в особистих проєктах.

Пройшло більше року, перш ніж я продовжив. До того моменту я вже усвідомив свою зацікавленість у людських стосунках та спостереженні життя загалом, почав спілкуватися з художниками й відчув сили відступити від рамок репортажної фотографії. Я почав знімати своїх друзів. Оскільки цікаві ситуації, які можна відобразити з такої позиції, були рідкісні, я запросив двох дівчат пожити в мене вдома кілька тижнів. Так я міг спостерігати за їхнім життям і постійно знімати. Наша домовленість була простою: вони завжди голі, я завжди фотографую. Мені було цікаво спостерігати, як дві людини живуть разом, займаються простими побутовими справами, взаємодіють одна з одною.

Проживши так близько місяця, я накопичив достатньо матеріалу, але мені хотілося зробити проєкт масштабнішим, таким, що ілюструє наше повсякденне життя в різних аспектах. Але коли я вперше виставив фотографії в мережу, вони стали набагато популярнішими, ніж я припускав, і одразу було безліч виставок та публікацій у різних країнах. Після такої віддачі я відчув, що поки що не можу займатися цим проєктом далі. Через рік я знову став іноді знімати з верхньої точки, сподіваючись зробити проєкт таким, яким бачив його спочатку. Я знову фотографував здебільшого друзів та людей, що мене оточують.

Мені б хотілося менше постановності — хоча б тому, що до цього я тривалий час працював у агентствах новин і звик ловити момент, а не ставити. Тому передбачалося, що люди живуть зі мною та звикають до камери. Періодично я пропонував моделям щось робити, але все ж таки намагався тільки створити якусь атмосферу і направити. Ймовірно, це більше схоже на роботу у кіно, а не у фотографії. Часто й зовсім не доводилося втручатися.

Мені подобається не показувати обличчя: так людина з конкретної особи стає універсальним символом. Мені хотілося говорити про людей загалом, а не про окрему людину. На цьому наголошує і погляд згори — такий ракурс створює певну дистанцію, відстороненість і дає можливість спостерігати людське життя збоку, як під мікроскопом.