Багряний берег: Китове полювання на Фарерах

Фарери — автономний регіон Данії та група з вісімнадцяти вулканічних островів між Ісландією та Норвегією. Тут живе близько 50 тисяч людей, але з кожним роком на острови приїжджає все більше туристів, які зацікавилися суворими північними краєвидами та шансом побачити північне сяйво. Крім пейзажів Фарерські острови відомі давньою традицією китового полювання — вона називається гриндадрап. Цей звичай, уперше згаданий в «Овечій грамоті» 1298 року, сягає корінням у часи, коли острови були заселені вікінгами та їхніми нащадками. Протягом століть гриндадрап залишався чи не єдиним способом виживання на віддалених островах.

У 1948 році правила проведення китового полювання були занесені до офіційного регламенту, і відтоді їх виконання контролює уряд Фарерських островів. Фарерці заганяють на мілину групу гринд, також відомих як чорні дельфіни, а потім убивають, перерізаючи тваринам спинний мозок. Гриндадрап проводять лише під час штилю, за наявності не менше 12 човнів, а також коли група китів пропливає неподалік одного з 23 пляжів, біля яких дозволене полювання.

Сьогодні гриндадрап викликає багато суперечок. У Європейському союзі існує низка законів, що забороняють комерційне полювання на китів і суттєво обмежують некомерційний вилов (можливо, бажання зберегти китове полювання — одна з причин, через яку Фарери не входять до складу ЄС). Зоозахисники впевнені, що для розвиненого суспільства таке полювання нічим не виправдане.

Фарерці ж кажуть, що гринди не перебувають під загрозою зникнення, хоча остання оцінка їхньої чисельності була проведена в 1989 році, коли Міжнародна китобійна комісія нарахувала в усьому світі 780 тисяч особин. Важко сказати, скільки гринд залишилося сьогодні, але фахівці вважають, що в районі Фарерських островів мешкає близько 100 тисяч особин, і, виловлюючи в середньому по 670 гринд на рік, фарерці навряд чи можуть зашкодити популяції.

— Я почала фотографувати, коли була дитиною. В основному знімала своїх сестер на околицях нашої ферми в Озарксі, Міссурі. Подорослішавши, я переїхала до Данії, де вступила до Данської школи медіа та журналістики. Тут я познайомилася зі студентом з Фарерських островів, Мартіном, і почула від нього багато історій про життя й культуру його батьківщини. Коли мені надали три вільні тижні на створення фотопроєкту, я скористалася цим шансом, щоб поїхати на Фарери та задокументувати їхню природу і традиції.

Одна традиція цікавила мене найбільше. Я знала, що на Фарерах проводять гриндадрап — китове полювання, — і сподівалася, що мені вдасться зняти його на камеру. Але проблема в тому, що фарерці не мають певних дат проведення полювання: воно завжди трапляється раптово. Тому я намагалася не покладати надто великих надій і просто знімати навколишні пейзажі. Один із мешканців сказав мені, що Фарери жартома називають «землею сумнівів» (the land of maybe), і я подумала, що, враховуючи невизначеність мого становища, це було б непоганою назвою для фотопроєкту.

Але мені пощастило: китове полювання відбулося за два тижні після мого приїзду.

Усе починається з того, що хтось помічає групу дельфінів та посилає сигнал гриндаформену. Завдання цієї людини — вирішити, чи можна проводити полювання: гриндадрап відбувається лише за певних умов, які включають безпеку пляжу та глибину води. Якщо всі умови відповідають нормам, гриндаформен скликає мисливців, і вони човнами вирушають заганяти китів до берега.

Не існує офіційних правил, які забороняють комусь із фарерців узяти участь у полюванні, але насправді обмеження таки є. Під час лову китів мисливці повинні швидко і вміло перерізати тварині спинний мозок, і для цього потрібна фізична сила. Якщо людина недостатньо сильна і спритна, процес займе в неї занадто багато часу і завдасть киту непотрібних страждань, а цього всі прагнуть уникнути.

Кількість убитих китів зазвичай коливається між тридцятьма та двомастами. Того дня, коли я знімала гриндадрап, було вбито 100-150 тварин. Полювання виглядає дуже криваво, але проходить досить швидко приблизно за 20 хвилин.

Після цього китів розкладають на березі, і майже всі мешканці міста беруть участь у освіженні туш. Майже кожному жителю дістається по шматку китового м’яса: спочатку гриндаформену та мисливцям (вони отримують найбільше), потім тим, хто допомагав обробляти туші; решту ділять між бідними та літніми мешканцями міста. Вагітним жінкам та дітям не рекомендують брати участь у трапезі — у здобичі високий вміст ртуті.

М’ясо готують за національними рецептами, а залишки туш викидають в океан на поживу рибам.

Полювання займає близько 20 хвилин.

Фарерці дуже шанують свою традицію. Вони палко відстоюють її право на існування та навчають своїх дітей мистецтву гриндадрапу. Гринди не під загрозою зникнення, та й самі фарерці не вбивають більше тисячі тварин на рік. Вони роблять це не для забави чи вигоди, для них китове полювання — це просто спосіб здобути собі їжу.

Китове полювання на Фарерах дуже відрізняється від індустріального китового промислу, що існує у Японії. Жителі островів не вбивають тварин у промислових масштабах та не продають китове м’ясо. Вони збираються разом і полюють заради їжі, як робили їхні батьки багато століть тому. Найбільше в цьому процесі вражає відчуття спільності: всі приходять на берег і підтримують одне одного, діляться їжею з тими, кому вона потрібна, виступають пліч-о-пліч проти сил природи. У суспільстві рідко видається можливість відчути подібне єднання.

Суперечки навколо гриндадрапу здебільшого викликані тим, що полювання виглядає дуже криваво та жорстоко. Проте будь-який забій тварин виглядає саме так: я бачила, як забивають курей, свиней та корів, і в цьому процесі немає нічого приємного. Тварини, яких ми їмо, вмирають за зачиненими дверима, але бійня, що там відбувається, така ж кривава, як і фарерське полювання на китів, — просто хтось потім зачищає всі сліди і дозволяє нам залишатися в щасливому невіданні. Ми не хочемо знати, чого вартий шматок м’яса на нашій тарілці, але тільки-но бачимо, як води океану забарвлюються в червоний і всюди лежать кишки, одразу починаємо обурюватися.

Якими б не були звинувачення проти гриндадрапу, треба визнати, що це чесне полювання. Фарерці не вдають, що м’ясо тварин з’являється нізвідки. Вони полюють на китів у місцях проживання, вбивають швидко і без зайвих мук для гринд, а потім ділять здобич. Якщо існує якийсь гідний спосіб з’їсти тварину, то, мабуть, це він і є.