Хліба та незалежності: Як це — бути угорцем

Шандор Петефі — угорський поет і революціонер. У середині ХІХ століття був активним учасником руху за децентралізацію Австрійської імперії, що вилився в Угорську революцію 1848 року. Петефі вступив до революційної армії, писав патетичні вірші та бойові пісні. Швидше за все, 26-річний поет загинув у битві з військами Російської імперії у 1849-му.

У 1980-х виникла версія, що Петефі був узятий у полон та етапований до Сибіру, де провів залишок життя. В угорців з’явився вираз «зник як Петефі в тумані».

У проєкті «Труп Шандора Петефі» фотограф Томойа Імамура продовжив думку про національного героя: як на угорців вплинула постійна боротьба з колонізаторами?

— Моє захоплення фотографією розпочалося в університеті. Я вступив на факультет дизайну комунікацій, але у моєму виші навчання побудовано за так званою системою Баухаус: на першому курсі студенти мають вивчати всі дисципліни, навіть не пов’язані з їхньою спеціальністю. Прослухавши кілька лекцій з фотографії, я вирішив перейти на цю спеціальність.

На створення проєкту «Труп Петефі» мене надихнула власна мультикультурна позиція: я наполовину японець, наполовину угорець, а все своє дитинство провів у Німеччині. Я вільно розмовляю угорською і проводжу багато часу в маленькому містечку Тольна, де народилася й виросла моя мати; але я також можу подивитися на культуру Угорщини з погляду іноземця.

Мені захотілося поєднати ці дві частини моєї особистості й показати, як історія впливає на політику та суспільне життя сучасної Угорщини. Я не знаю нікого, хто досліджував би цю тему, і це лякає.

Упродовж багатьох століть Угорщина постійно перебувала під чиїмось контролем. Спочатку країну захопила Османська імперія, потім Австрійська імперія, потім Німеччина, а після Другої світової війни Угорщина потрапила під вплив Радянського Союзу. Усе це сформувало особливу національну ідентичність, де люди звикли боротися проти зовнішнього ворога, — просто один його образ замінюється іншим. У свідомості більшості угорців завжди існує образ якогось колонізатора, який намагається підім’яти під себе всю країну й на якого можна покласти відповідальність за політичні та економічні невдачі.

Угорщина досі дуже далека від подолання наслідків комуністичної ери як в економіці, так і в культурі. Якщо Будапешт виглядає цілком європейською столицею, то в містечках на кшталт Тольни більшість населення досі підтримує напівавторитарний уряд, дії якого часто суперечать демократичним цінностям Європейського союзу.

У свідомості більшості угорців завжди існує образ колонізатора.

У своєму проєкті я використовую багато символів. Наприклад, фігури з пап’є-маше — це національна та комуністична символіка, яку легко впізнають угорці, але вона залишається загадкою для всіх інших. Формально фігури виконують функцію білих плям на фотографіях: ви розумієте, що тут має бути якась деталь, але її немає чи вона не зрозуміла. Єдине, у чому ви впевнені, — ці фігури мають велике значення, адже на них акцентується ваша увага. Але чому вони важливі, можливо, вже не згадають і самі угорці.

Кілограмові батони хліба — це пряме відсилання до стандартної практики нормування продуктів, що існувала в Угорщині за часів СРСР. Тоді люди отримували по кілограму хліба, і в цьому проєкті він уособлює індустріалізацію масового виробництва, безособову та смішну стандартизацію чогось дуже важливого. Хліб також символізує тіло Христа й релігійну спрямованість правого уряду.

Усе разом це складається в образ Шандора Петефі, угорського поета, якого вважають національним месією і чия смерть так само туманна й незрозуміла, як і еволюція угорської самосвідомості.

Я гадаю, що молоді угорці, які живуть у великих містах, вже трохи змінили свій світогляд і прийняли більш космополітичну культуру. Але не варто недооцінювати кількість молоді, що застрягла в минулому. У маленьких містах, як і раніше, багато молодих людей загрузли у спогадах про комуністичну еру. Адже єдине, що вони отримали у спадок від своїх батьків, — це страх та недовіра.

Єдине, що вони отримали у спадок, — це страх та недовіра.

Фотопроєкт, подібний до мого, ніколи не описує щось конкретне. Швидше він намагається викликати якийсь глибинний відгук у глядачів. Я волів би, щоб люди замислилися про складний зв’язок між минулим і сьогоденням, між національною ідентичністю та індивідуальним світоглядом. Мені хотілося б, щоб вони пам’ятали, як легко сповзти назад у, здавалося б, давно забуту історію. Гадаю, глядачі з західних країн замисляться над цими питаннями в більш загальних рисах, а ось жителі Східної Європи можуть впізнати на фотографіях себе.