Майбутнє належить людям майбутнього: Латвійські кризи у проєкті Арніса Балкуса
Латвійський фотограф. Народився і живе у Ризі. Вивчав комунікації у Латвійському університеті та фотографію у Вестмінстерському університеті в Лондоні. Головний редактор журналу FK Magazine. Співзасновник й організатор фестивалю «Ризький місяць фотографії».
— Ідея книги виникла близько року тому під час карантину. Я був розлючений через короткозорість політиків і дивну поведінку людей після того, як усі зіткнулися з ковідом. Зрозумів, що тут немає місця для критичного осмислення, і вирішив зробити свою заяву, використовуючи архівні фотографії з попереднього посткризового періоду 2008—2015 років. Зараз ми знову перебуваємо у кризі, знову намагаємося мобілізувати суспільство. Тільки якщо тоді щастя очікували від запровадження євро (яке відбулося 1 січня 2014-го), то тепер — від вакцинації. І ми завжди зазнаємо поразки, бо віримо в утопію.
Назва «Майбутнє належить людям майбутнього» запозичена з висловлювання експрезидента Андріса Берзіньша. У нас є конкурс, де премію присуджують за найнепотрібніші висловлювання політиків, і ця фраза перемогла у 2013 році. Вона добре характеризує нездатність політиків спілкуватися зі своїм народом. Водночас ця історія про майбутнє — спосіб поєднати сьогоднішній день із минулою кризою.
Я все більше схиляюся до думки, що за час, який минув, нічого не змінилося, окрім декорацій, та й ті завдяки ковіду. Відповідно, масових заходів в останні пару років практично не було, але в усьому іншому ці старі знімки також відображають сьогоднішній день і, ймовірно, історію майбутнього.
Я все більше схиляюся до думки, що за час, який минув, нічого не змінилося, окрім декорацій.
Раніше я із задоволенням ходив на різні мітинги, свята, масові заходи. У Латвії багато днів жалоби, траурних маршів, у нас є свого роду меланхолія з приводу нашої історії страждань, яку ми шануємо кілька разів на рік. Фото з цих подій і стали ключовими, книга поступово була зібрана з мого архіву. Також я додав туди портрети поліцейських, бо у нас є риси поліцейської держави, — влада любить контролювати громадян.
Зараз Латвія переживає важкі часи у зв’язку з поляризацією суспільства через вакцинацію. Причини цього варіюються від недовіри до влади до нашої забобонності.
Обкладинка книги є відсиланням до дитячої абетки, тому що, на мій погляд, сама книга працює як введення в самобутність Латвії. Вона вчить і показує, що має бути латиським. І, гадаю, іронія полягає в тому, що це самокритична заява. Здається, я дивлюся здалеку, але я теж частина суспільства і усвідомлюю це.
