Герої не нашого часу у проєкті Павла Борщенка
Фотограф. Виріс у Сумах. Отримав ступінь магістра комп’ютерних наук і працює у цій галузі. Закінчив фотошколу Віктора Марущенка і Школу Bird in Flight, а також курс зі створення фотокниги Image Threads Collective. Мешкає і працює у Києві.
— Для мене героїзація — це совкова практика затикання дірок у загальній організації процесів. Адже у суспільстві, де кожен виконує свою роботу, герої не потрібні. У період війни повертатися до героїзації необхідно, але, я вважаю, у мирний час ми знову маємо відійти від цього.
Сама серія Catch the Hero — про пошук внутрішньої опори, коли у тебе немає впевненості у завтрашньому дні. Коли одні герої зламані, а інші дискредитовані чи нецікаві, з’являється бажання знайти та зловити свого внутрішнього героя.
Сюжет про телевізор мені хотілося втілити давно, він мав бути про показ балету як символ революційних змін. Телевізор я зробив зі шматка старої гітари, а картинку вирізав із журналу про балет, але возитися з нею було надто складно, та й образ телевізора спрацював сам по собі.
Леніна я обрав, бо це дуже сильний образ і до того ж розтиражований. Сталіна та Гітлера як тиранів швидко винесли за межі моральної легітимності, а ось із Леніним такого не сталося, він постійно з’являється у масовій культурі — практично як засновник релігійного культу. І той факт, що Ленін лежить у мавзолеї, означає, що існування цього культу ще не закінчилося. Але на відміну від релігії він сьогодні доживає останні дні, тож я не боюся образити чиїсь почуття, досліджуючи процес міфотворення довкола Леніна.
Ленін постійно з’являється у масовій культурі — практично як засновник релігійного культу.
Радянська естетика стала частиною нашої ментальності, я ріс із нею. Але як із нею жити далі, коли суспільство поляризоване у питанні збереження цієї спадщини? Мені цікавий такий момент двоїстості, це про моє відчуття світу сьогодні.
Серія довго не оформлювалася у щось цілісне, я просто знімав окремі сюжети. Першим був кадр із людиною в масці та з булавою, який я зробив на дачі дружини. Я не мав особливих очікувань, але світло було чарівне, і кадр відбувся.
Зазвичай сюжети я продумую заздалегідь: підшукую локацію, вигадую образи, знаходжу чи купую на OLX об’єкти. Спочатку мені стало у пригоді багато зі збереженого моєю сім’єю в селі, а потім виявилося, що у дідуся й бабусі дружини на дачі безліч антикварних речей: від черевиків зі зрізаною підошвою та сюртуків до різноманітних елементів меблів. Це ж теж якийсь шар тієї культури дефіциту, коли збирають усе, — «а раптом знадобиться». Зрештою речей стало так багато, що простіше було нічого не чіпати й фактично законсервувати дачу в середині 90-х.
Це шар тієї культури дефіциту, коли збирають усе, — «а раптом знадобиться».
Але все-таки вирішальним елементом зйомки були не речі, а спонтанність: світло, настрій, люди. Якщо кадр складається, його не повторити, хоч це і постановочна фотографія, — він буде інший. Тому я не перезнімаю сюжети.
Деякі об’єкти, такі як маски, я роблю сам із пап’є-маше або гіпсу. Для автентичності кадру важливо, щоб у речі був відбиток часу. Сучасні матеріали дуже явно наближають роботу до кітчу, якого я хочу уникнути. У цьому підході також проявляється моя любов до накопичення речей: масмаркет мені не цікавий, а знаходити те, що зараз майже не купити, — це для мене. Наприклад, нещодавно я придбав класний набір великих алюмінієвих букв, майже весь алфавіт. Це десь 10 кілограмів алюмінію. Тепер можна буде з них конструювати гасла.
Сучасні матеріали дуже явно наближають роботу до кітчу, якого я хочу уникнути.
Проєкт я знімав на широку плівку з форматом кадру 6×4,5. Плівку обрав, бо вона формує свою естетику і колір, лімітує кількість дублів: я менше часу витрачаю на цифрову обробку сканів. Це важливо, оскільки на роботі я багато годин проводжу перед екраном.
Ця тема для мене ще не вичерпана. Після трьох місяців війни вона стала ще більш актуальною, змінивши фокус. Важко сказати, чи з’являться у проєкті нові картинки, але саму тему міфологізації планую розвивати далі.
Мені не зовсім подобається нинішнє ставлення до проєктності у фотографії, у мистецтві цей поділ якось м’якше проходить — серія, період тощо. Таке враження, що ми маркетингову кампанію робимо: ось старт, ось кінець. Тепер студент закінчує фотошколу і має два-три готових проєкти, і він не бачить різниці між серією з трьох зйомок та глибокою роботою, що може тривати роками. Я себе вписую в категорію художників, тому розглядаю свою творчість як роботу з певною темою, а не поділ фотографій за папками.
