Не дитячі спогади: Проєкт «Як я провів літо» Віти Буйвід

— Я часто працюю і з сімейними архівами, і з розфарбованою фотографією. Спочатку нічого такого серйозного, як цей проєкт, не планувала — просто розмальовувала свої дитячі спогади. Але якось вийшла на прогулянку з собакою, і мене раптово охопило дивне та страшне відчуття: наче я перебуваю в місті вже після війни. Це було в Москві, і того дня розпочалася війна в Осетії. Я стала пришивати зображення воєнних дій до ідилічних картин дитинства — хоча краще б я цього не робила. Відверто кажучи, іноді мене сповнює містичний жах від цього проєкту: передчуття близької війни було, але я не могла уявити, що вона буде в Україні.

Мій батько воював, тому 9 травня в родині завжди святкували по повній програмі. Зараз, на прикладі своєї сім’ї, я можу написати навчальний посібник про те, як працює пропаганда, як вона ловить нас на гачок, на жирного сентиментального хробака. Добре, що мені в житті трапилися такі дивовижно талановиті люди, як Марлен Матус (засновник фотоклубу «Дніпро») і його оточення, завдяки яким у мене доволі рано розвинулося критичне мислення. Мені здається, у проєкті «Як я провів літо» це дуже добре прослідковується: з одного боку, сентиментальний аспект, а з іншого — критичний.

Цей проєкт у Москві я показувала двічі, його навіть номінували на премію Кандинського. Водночас не було ані критики, ані якоїсь явної реакції. Ну, проєкт собі та й проєкт. Але зростання рівня цензури я дуже чітко відслідковувала, вона як грибниця — починається з малого, а потім розростається величезною кількістю невидимих зв’язків. Найжахливіше, що до цього додається самоцензура. І ось, будь ласка, тепер виставки цензурують та навіть забороняють у російських музеях.

Я вже давно живу в Нідерландах. Так, це безпечне місце. Вважається, що якщо тобі формально нічого не загрожує, то й нічого впадати у відчай або виявляти будь-які негативні емоції. Але все однаково змінилося. Не могло не змінитися. Я опинилася в ситуації «свій серед чужих, чужий серед своїх». Це складно, і що б я не сказала, мої слова можуть бути трактовані неправильно. Тому поки я пишу те, що думаю стосовно цього, у стіл, потім опублікую.

Наразі я є резиденткою амстердамської академії Rijksakademie. І практично у всіх моїх проєктів є додатковий пласт — війна. Він ніби вшитий у свідомість, прибрати його неможливо. Звичайно, я тепер знаю, як можна говорити про війну, не показуючи її. Це потужний досвід. Але ліпше б його теж не було.

Зараз мій досвід співпраці з іноземною аудиторією обмежується лише Нідерландами. Амстердам — мультинаціональне місто. Тут дуже багато біженців із різних країн. Практично щотижня на головній площі відбуваються мітинги та демонстрації протесту. Усі мають свої причини. Нідерландці дуже толерантні, вони коректно всіх вислуховують, висловлюють співчуття чи стурбованість чиєюсь проблемою, перераховують кошти до фондів допомоги. На виставках часто присутні проєкти, що стосуються війн, геноцидів, політичних репресій у різних частинах світу. Художні інституції надають майданчик для висловлювання, фінансують такі проєкти, влаштовують публічні обговорення.

Те, що завжди десь іде війна, — факт. Про деякі війни ми нічого не знаємо, про інші ми не дуже уважно читаємо новини й одразу перестаємо про них думати. Чи можемо ми когось звинуватити в цьому? Люди живуть своїм життям. Іноді це просто захисна реакція організму, адже все живе націлене на виживання. Те, що все може змінитися будь-якої миті, — теж факт. Але що робити з байдужістю, я не знаю. На це питання в мене відповіді немає. Просто треба розуміти, що війна не лише в нас, на жаль. І дивно вимагати якогось надто емоційного відгуку від людей, які від цього далекі.

З початком повномасштабної війни мої роботи не змінилися, змінилося те, як я їх презентую. Минулого року я виставляла цю серію в Амстердамі й експонувала її зовсім інакше, ніж зазвичай. Спочатку все було розвішано абсолютно нормально, але я пів ночі спілкувалася із сестрою, яка категорично відмовилася залишати свій дім у Дніпрі, а наступного дня, після цих нічних розмов, я прийшла у виставковий зал і перевісила всі роботи так, щоб вони наче змістилися, — деякі фотографії висіли на одному цвяху, ще одна світлина впала на підлогу. Ніби десь поблизу стався вибух.