Це було назавжди, поки не скінчилося: Дні Києва на Андріївському узвозі у 80-х

Через нинішню моду на 80-ті багато хто з тих, хто не застав цю епоху, уявляє її в основному завдяки яскравим картинкам із сучасних фільмів, глянцю і музичним кліпам. Але не романтизувати її складно навіть дивлячись на реальні архівні знімки тих часів. Київ напередодні 90-х навряд чи можна було назвати містом панку, але андеграундна культура в той період ставала нормою.

Час змін почався після Чорнобильської катастрофи, яка вплинула на політику гласності та демократичні процеси в наступні п’ять років. Хоча свою книгу «Це було назавжди, поки не скінчилося», присвячену завершенню радянської епохи, антрополог Олексій Юрчак починає зі слів Андрія Макаревича про те, що нікому не приходило в голову, що зміни можуть відбутися. До якогось моменту ніхто в це просто не вірив.

Подібну думку колись висловив фотограф Валерій Мілосердов. «Ми у принципі були налаштовані саме на це: нічого не буде змінюватися. Однак спочатку помирає Брежнєв, потім помирає Андропов, потім помирає Черненко. Це буквально відбувалося на наших очах: ​​корпус мого університету на журфаку МГУ, де я тоді навчався, знаходився навпроти Олександрівського саду поруч із Красною площею. З 1985 року все почало змінюватися, — згадував він. — Тоді я працював для ТАРС, багато їздив країною. Я бачив рух маси, яку не можна було зупинити нічим. Я розмовляв із людьми, потрапляв до компаній людей, заряджених енергією».

Такі творчі й активні люди — художники, музиканти та актори — у 80-х почали збиратися на Андріївському узвозі. Саме в той період тут створили Театр на Подолі і театр «Колесо», ще одним новим знаковим місцем став відеосалон, в якому можна було взяти касети напрокат. Крім того, на спуску проходили вернісажі, де серед традиційних пейзажів і портретів зустрічалися роботи тоді ще молодих, а нині відомих авторів.

Фотограф Михайло Палінчак крім безпосередньо таких вернісажів буквально задокументував і знаки часу. Ці «симптоми історичних змін», як їх називає Олексій Юрчак, — значки, джинси-варенки, рекламні гасла і спекулянти.

Ужгородський художник Петро Ряска особливо запам’ятав значки, які заповнили тоді київські барахолки. У 80-х він часто їздив на навчання до Полтави, і його шлях додому завжди пролягав через Київ. У 1989 році Ряска вперше побачив серед сувенірних значків українську символіку, що раніше здавалося немислимим, але заборонене вмить стало буденністю. На фото Палінчака значки є і на одязі відвідувачів ярмарків, і на ятках із товаром. Там серед сувенірів із зображенням Києва або з іменами можна розгледіти і жартівливі значки на кшталт «Я агент КДБ». Як пише Юрчак, гумор тоді був важливим маркером трансформацій.

Є і значки з ім’ям Віктора Цоя — ікони часу. Мистецтвознавець Олександр Соловйов, нині куратор «Мистецького арсеналу», згадував, що в Києві після смерті музиканта з’явилася стіна — недалеко від Андріївського, — яку розписали фанати гурту «Кіно»: Цой живий! Подібну витівку можна було б назвати вандалізмом, якби не той факт, що нікому, крім його фанатів, ця стіна виявилася не потрібна.

Також Соловйов розповідає, що у другій половині 1980-х Андріївський швидко змінювався і на місці «руїн» з’являлися нові важливі місця. Наприклад, виставки проходили не тільки на самому узвозі, а й у філії Музею історії Києва, який тоді знаходився на Андріївському. Організована спільно зі Спілкою художників УРСР кожна нова виставка починаючи з 1987 року показувала роботи молодих авторів. Із таких експозицій варто відзначити «Любов-88», на якій представили 101 роботу 70 художників. Серед них були Олександр Гнилицький, Яна Бистрова, Костянтин Реунов, Олег Тістол, Юрій Соломко та багато інших. У рецензії на цю виставку, опублікованій у журналі «Ранок», Сергій Святченко наводить слова тодішньої керівниці залу Музею Києва Тамари Садовської. Вона мріє, що незабаром поруч з установою з’явиться молодіжне кафе і ця локація буде місцем паломництва молодих талановитих авторів.

Сталося все ж не зовсім так. Музей Києва не перетворився на простір, де збиралися автори, тому що хтось, як Реунов, поїхав до Москви, а хтось, як Гнилицький, створили майстерні в інших місцях.

Але Андріївський ще якийсь час зберігав за собою статус важливого культурного центру. Подією для вулиці були перформанси Федора Тетянича (Фрипульї), і на фото Палінчака художник якраз зображений в одному зі своїх «космічних» костюмів. Пошуки і художні рішення Тетянича тоді перебували в загальному полі зі світовим мистецтвом, і серед його головних ідей було «збереження всього живого», а також побудова нового типу відносин між людиною і Землею. Подібні ідеї сьогодні легко лягли б у концепцію антропоцену, але тоді для багатьох Тетянич так і залишився незрозумілим і дивакуватим автором, який привертає до себе увагу публіки.

Сам Михайло Палінчак також запам’ятав Андріївський 80-х як місце зібрань творчої молоді — музикантів і художників, а ще натовпів роззяв біля них. Він і його колеги намагалися відобразити все найцікавіше, що відбувалося там, але потім подібні знімки часто навіть не публікувалися, адже фотографи робили це не заради вигоди. «У той час такі вернісажі були одкровенням для більшості людей, над Андріївським витав дух творчості, розкутості та свободи. Усі були доброзичливі і привітні, — згадує Палінчак. — Тоді було мало цікавих заходів, особливо у провінції, тому вернісажі у столиці завжди привертали увагу. Це зараз на кожному розі продаються арт-вироби й Андріївський перетворився на „арт“-ринок, але в ті роки сам вернісаж уже був подією. У 80-х Андріївський був досить пустельною вулицею, якою було приємно бродити, але у Дні Києва вона ставала місцем паломництва. Сьогодні ж спуск — це колиска кітчу і поганого смаку, тому що комерція перемогла мистецтво. У 80-х, мені здається, було більше творчості і живого спілкування».

— Образ колишнього Андріївського зберігають тільки архівні фото та, можливо, жителі старих будинків на вулиці. У покоління, яке застало 70—80-ті, залишилася скоріше туга за тими острівцями пам’яті, де ще існують тіні дерев, трава між камінням і нерівності тротуарів. У моїх спогадах тут ще реставрували Андріївську церкву та «Замок Річарда», не було галерей, а музей Булгакова тільки створювався. Але ятки з продукцією художників уже стояли, і на ніч їх заносили до найближчих будинків, залишивши узвіз у тиші.

Я пам’ятаю перший офіційний День Києва в 1987 році. Біля сходів Андріївської церкви стояло невеличке підвищення, щось на кшталт трибуни, і керівники київського відділення Спілки художників відкривали вернісаж. Усі вільні місця, які не зайняли звичайні торговці спуску, були віддані художникам. Роботи висіли на парканах, на якихось щитах, на стінах будинків. Вулицею розгулював Федя Тетянич у своїх блискучих «космічних» вбраннях. Саша Соловйов потягнув мене дивитися роботи тоді ще студента Гнилицького. Поблизу нинішньої галереї «Карась» ми зіткнулися з усім сімейством Якутовичів, а недалеко від музею Кавалерідзе прямо на тротуарі розташувався зі своєю чудовою керамікою Ільницький.

Усюди звучала музика. Чи танцювали люди? Напевно! Просто подій і знайомих було стільки, що увага розсіювалася. Це було вражаюче видовище, а таке трапляється тільки раз і вже не повториться.

Для того щоб бути щасливим, не потрібно порівнювати. Атмосфера залишилася, але свято ніби стало нормою, а це вже не свято. Можливо, просто в інші роки народу приходило не так багато; можливо, зустрічей стало менше. А через кілька років художники взагалі перестали виставлятися на вуличних парканах, перебравшись до професійних галерей. Першою такою стала «Триптих», яка пізніше розділилася. Потім з’явилися «Галерея 36» і «Карась». Хороша галерея була у Саші Бланка.

Десь у кінці 80-х приміщення внизу Андріївського, де зараз салон або аукціонний дім, належало Музею Києва. І ми за домовленістю між музеєм і молодіжним об’єднанням Спілки художників почали проводити там виставки молодих авторів. Зазвичай виставлялося два-три художники і все обов’язково закінчувалося обговоренням. Там були перші виставки у Сухоліта, Животкова, Гуйди, Кривенка, Губського, Трубіної, Фіщенка — всіх навіть не зможу назвати. А на 8 Березня проводили виставку «Любов», де брали участь Трубіна і Голосій. Таке тривало всього кілька років, але цього було достатньо, щоб покоління «Седніва» отримало виставковий досвід у вигляді невеликих групових експозицій.

А потім Андріївський став таким, яким ми його знаємо сьогодні.

Смерть Голосія підвела риску під умовно романтичним періодом молодого мистецтва незалежної України. Прийшов ринок із його цифрами, умовний і нещадний. З’явилися, як і годиться, окремі осередки опору. Але це вже інша історія.