Прохання залишити вагони: Місця, де нікого немає
З крахом планової радянської економіки багато містоутворюючих підприємств виявилися нежиттєздатними. З міст, які не встигли перебудуватися, почали їхати люди — а потім стали відмирати цілі транспортні пункти та маршрути.
Фотограф із Києва, живе у передмісті. Об’їздив практично всю Україну, крім Донбасу. Працює над великим документальним фотопроєктом «Сільмагія».
— Я знімаю у спорожнілих провінційних містах — переважно збудовані за радянських часів залізничні, річкові та автовокзали. Ці місця не зовсім занедбані: поки щоранку їхні двері відчиняються. Але ніхто не прагне туди увійти. Вони як вмираючі люди похилого віку — їхній час минув.
Типова картина таких місць: площа з плит, що давно заросла травою, вицвіла вивіска на великому скляному фасаді, поле, ліс і тиша, що дзвенить, — нікого немає. Ці вокзали ніби випали з космічного корабля, що пролітав повз.
Часто я концентруюся на рядах порожніх сидінь — вони найкраще відбивають колишню готовність прийняти людей. Їхня порожнеча допомагає передати сьогоднішню тишу.
Люди пішли, а будинки, вулиці та цілі міста залишилися.
Гадаю, інтерес до теми виник з перших поїздок до Криму років десять тому. Там багато радянського модернізму — мене дуже вразив футуристичний санаторій «Дружба», автовокзал у Ялті, санаторій «Зорі України». Тоді я не думав про проєкт, просто мене це приваблювало, і я знімав будинки на плівку. Потім я зібрав велосипед та почав досліджувати рідну Київську область. Шукаючи маршрути без машин, я часто забредав у різні глушини — там мені стали траплятися такі місця.
Ці вокзали ніби випали з космічного корабля, що пролітав повз.
Я вважаю, що радянські будівлі — наша історія, яку треба зберігати. В містах у «минулого» більше шансів побачити майбутнє, але навіть у невеликих населених пунктах люди знаходять дуже цікаві способи врятувати культурну спадщину. Наприклад, хтось намагається створювати «коворкінги» на базі існуючих бібліотек та будинків культури, яких багато у регіонах.
