Мені доведеться вбити себе: Життя і смерть Франчески Вудман

«Я винаходила мову, щоб люди могли бачити» — це останній запис у щоденнику Франчески Вудман, зроблений 19 січня 1981 року.

Того дня вона накладе на себе руки, вистрибнувши з вікна будинку на мангеттенському Нижньому Іст-Сайді. Факт самогубства неможливо ігнорувати: кожна стаття про Вудмана нагадує про цю трагедію. Самогубство досі є подією, крізь оптику якої розглядають її творчість.

Вудман була складною людиною, генієм. Вона залишила після себе 800 блискучих фотографій та 10 тисяч негативів. Спадщина Вудман настільки цілісна і багата, що часом важко повірити — ці роботи створила тінейджерка.

Після смерті Вудман стала легендою: без її робіт сьогодні неможливо уявити історію світового мистецтва. До трагічного 19 січня було коротке і повне мистецьких перемог, знахідок та розчарувань життя.

«Реальні речі не лякають мене, лякають лише ті, що в моїй голові».

Франческа народилася в Денвері, штат Колорадо, у сім’ї художників Джорджа та Бетті Вудман. У Денвері почала займатися фотографією, там закінчила школу.

Вудмани кожне літо проводили в Італії. Класичне мистецтво було знайоме Франчесці з дитинства. «Вона, як ніхто інший, знала всіх художників XVI століття», — згадував один із її італійських друзів. Освіту Вудман здобула у престижній Школі мистецтв Род-Айленд. Вона потрапила до коледжу вже готовою художницею — зі своєю системою знаків, своїм світоглядом, своєю, лише їй властивою технікою фотографії. Один рік навчання у Школі мистецтв вона за обміном провела у Флоренції. То був рік творчого стрибка. Франческа стала завсідницею флорентійської книгарні та галереї Libreria Maldoror, де відбулася її перша виставка.

Там вона познайомилася з класикою символізму і сюрреалізму в літературі. Вудман була напрочуд начитаною і обізнаною художницею для епохи, що заперечувала інтелектуалізм.

В Італії вона навчилася мислити зоровими категоріями. Її художня мова складається з алегорій, порівнянь, зіставлень щоденного з історичним та міфологічним. Найкраще це видно в італійських записках Вудман: «Дорогою з Венеції я відвідала EB (подруга Вудман. — Прим. ред.). Коли вона стоїть, ноги її мають ті самі лінії, що й візантійські вікна Венеції. Вони запросили мене на хорошу виставку старовинної фотографії. Найкращі речі там, оголені з качками. Я дійсно часто думаю про Леду та лебедя».

Сьогодні в це важко повірити, але Вудман була зовсім невідома за життя. Їй заздрили у коледжі, як заздрять справжнім талантам, але слави чи навіть мінімального успіху вона так і не побачила. Вмирала Франческа цілком впевнена у своїй незначності. Батько художниці досі стверджує, що відмова у отриманні гранту була каталізатором самогубства.

Перша серйозна виставка Вудман відбулася в Коледжі Веллслі в 1986 році — після того, як фотографії відкрила Енн Ґабгарт, директорка Художнього музею Веллслі. Перша ретроспектива Франчески Вудман пройшла в Музеї сучасного мистецтва Сан-Франциско у 2011 році і потім вирушила до Гуггенхайма у 2012-му.

«Я плаваю у плазмі. Мені потрібний вчитель чи коханець».

Кожна фотографія Вудман — невеликий перформанс; обряд, у якому вона з’являється, щоб зникнути і залишитися назавжди. Вудман — художниця парадоксів. Маски, дзеркала, потріскані стіни — вона малює театр, що завмер у часі. «Мене цікавить, як люди ставляться до простору», — каже вона, вивчаючи пропорційність людини та відведеного їй життєвого простору.

Іноді це кімната, як на світлині, зробленій 1977 року в Італії. На фото простий інтер’єр. Стілець. На стіні круглий капелюх. Старомодне ліжко в лівій частині роботи. Жіноче тіло, покидаючи кімнату, залишає ковзну тінь на стіні. Тіло рухається назустріч світлу. Світло і рух — основні складові знімка. Хто на фотографії — модель чи сама Вудман? Про що це фото? Чий інтер’єр? Запитання залишаться без відповіді.

«Нікому з нас не повернутися до тої дотеоретичної простодушності, коли мистецтво не потребувало виправдання, коли у твору не питали, що він говорить, бо знали (або думали, ніби знають), що він робить» — ці слова Сьюзен Зонтаг зі знаменитого есе «Проти інтерпретації» повинні звучати рефреном до вивчення робіт Вудман. Іноді варто поглянути на її знімки як на чисту творчість без підводних каменів та сотень сенсових прошарків. Що тоді є фотографії Вудман?

Можливо, стілець — це лише стілець, а не метафора очікування; капелюх — не вікно в інший світ і не світило на небосхилі, а капелюх; ліжко не для того, щоб показати місце, до якого можуть бути прикуті коханці чи хворі, а просто ліжко. У кімнаті жіноче тіло, що ковзає у просторі та завмерло у часі. Перед нами мистецтво найвищого рівня. Як сказала Гертруда Стайн, «троянда це троянда це троянда це троянда».

«Я у картині? Я входжу чи виходжу? Я могла бути примарою, твариною, мертвим тілом, а не просто дівчинкою, яка стоїть у кутку».

Існує відео, зроблене художницею під час створення фотографії, яку часто наводять як приклад роботи про дематеріалізацію та зникнення тіла (а також фізичних і психологічних страждань автора). На знімку Вудман сидить оголеною на стільці. На ній лише чорні літні туфлі. На світлій підлозі відбиток тіла. Поза незручна. Руки скуті. Однак на відео після зйомки Вудман хихотить, вона задоволена фотосесією, знаючи, що в неї вийшов вдалий кадр.

При кожній згадці Вудман мимоволі постає те саме питання: як же так? Показовою є низка маленьких подій, що сталися з Франческою перед трагічним кінцем. Уперше вона спробувала покінчити життя самогубством восени 1980 року. Вона вижила, пройшла курс лікування та переїхала до своїх батьків, які на той час жили на Мангеттені. На початку зими вона опублікувала невелику книгу під назвою «Деякі невпорядковані внутрішні геометрії».

Потім Вудман відмовили у гранті, хтось вкрав її велосипед, романтичні стосунки були проблемними. Батьки підозрювали, що вона перестала приймати ліки. Кожне життя складається з великих планів, соціальних дій та маленьких, домашніх справ, набридливих дрібниць. Вудман програла битву з побутовими дрібницями. Перестала пити ліки, не здобула грант, втратила велосипед.

У короткому житті Франчески було кілька творчих етапів. У Провіденсі Вудман навчалася. В Італії була щаслива, оточена гарними інтер’єрами та роботами старих майстрів. У Нью-Йорку — страждала.

Роботи, зняті у Нью-Йорку, — найекономніші та найемоційніші, незважаючи на мінімалізм і очевидну нестачу коштів. Світ Вудман звузився до вікна та старої стіни. Невеликі приміщення. Втрачені фігури. Тріщини у штукатурці. Гра в хованки перед камерою. Дзеркала. Тканини. На знімку цього періоду Вудман стоїть спиною до об’єктива. Одна рука закинута за голову, у другій — риб’ячий хребет. Проста сукня та облізла стіна — декорації.

«Більша частина фотографії — це створення записів про людей, об’єктів, друзів. Це схоже на організацію гардероба».