Увійти в історії: Як Окві Енвезор змінював сучасне мистецтво

У 2014 році американський журнал Artforum включив Окві Енвезора до списку ста найвпливовіших людей зі сфери мистецтва, а Wall Street Journal узагалі заявив, що той змінив світ сучасного мистецтва. Енвезор був старшим віцепрезидентом Інституту мистецтв Сан-Франциско, куратором Міжнародного центру фотографії у Нью-Йорку, директором Будинку мистецтва в Мюнхені. Він проводив виставки в найбільших музеях світу, а серед його найпомітніших проєктів — 2-й Бієнале в Йоганнесбурзі (1996—1997), виставка Documenta 11 у Німеччині (1998—2002) і 56-е Венеційське бієнале (2015).

І що б Окві не робив, він завжди критикував насильство, расизм і ненависть, акцентував на проявах нерівності, на відновленні справедливості та прав людини. Нігерійського куратора не стало у 2019 році, але його ім’я все ще не сходить зі сторінок журналів. Так, у 2021-му відкрилася виставка, над якою він працював перед своєю смертю, — «Горе та образа: мистецтво і скорбота в Америці». У ній він усе так само говорив про мистецтво крізь соціально-політичні та економічні перетворення в контексті кривавої світової історії, яка може призвести до такого ж майбутнього.

Горе та скорбота

В останні роки у США проходять виставки, що порушують питання насильства і расизму, переглядають саму історію мистецтва, вносячи до неї корективи. Наприклад, вони допомагають проводити ревізію музейних колекцій, які були сформовані, щоб стверджувати перевагу і без того привілейованих і успішних художників. Крім того, змінюється й система соціальних ліфтів для співробітників інституцій.

Виставку «Горе та образа: мистецтво і скорбота в Америці» у Новому музеї Нью-Йорка Енвезор планував довгі роки, однак відкрити її вийшло лише нещодавно. Вона якраз про расизм, справедливість — вірніше, про культуру і справедливість, — і не лише про США. «Вважається, що у ХХ столітті найстрашніше відбувалося в концентраційних таборах. Але не там загинули більшість жертв націонал-соціалізму і сталінізму. Ці помилкові уявлення про місця та способи масової розправи не дають нам осягнути весь жах ХХ століття», — пише американський історик Тімоті Снайдер у своїй книзі «Криваві землі», описуючи історію насильства Гітлера і Сталіна «від Балтійського і до Чорного моря, від Берліна і до Москви». Енвезор, створюючи виставку, наче і намагався знайти відсутні елементи в офіційній історії.

Тридцять сім художників рефлексують на теми втрати, печалі, покори, расизму, безпеки, структурного і побутового насильства, кар’єри, соціального ліфта і соціальних гарантій, історії мистецтва і багато інших. Ця виставка — розповідь про реальну історію, що тривалі роки вважалася «альтернативною».

Наприклад, у кінці 1960-х Бі Бі Кінг виконав пісню «Чому я співаю блюз», де розповідав про насильство, нетерпимість і бідність, з якими стикався. Тоді у США небілим музикантам дорога до консерваторії була закрита, вони не могли здійснити власну мрію — потрапити на велику сцену зі своїми піснями. Таким виконавцям «надавалося» місце в андеграундних і невеликих клубах, де можна було грати джаз і блюз, пізніше — хіп-хоп. Глядачі захоплювалися тим, як артисти трансформували свій біль у музику, але в реальному житті самі ж і продовжували завдавати цього болю. У 2016 році Артур Джаффа створив відео Love is the Message, the Message is Death, де все це переказав — пояснив, що стоїть за «любов’ю» до музики або до виконавців, чий талант привертає увагу мільйонів. Використовуючи паралельний монтаж, він викривав це «захоплення» і показував рани, яких завдають.

У іншій роботі виставки, «Маніфести 3» (2008), художник Чарльз Ґейнс перетворив уривки з чотирьох революційних маніфестів XX століття на музичні партитури, які відтворюються в динаміках разом із текстами. Серед них — знаменита промова Мартіна Лютера Кінга про расизм, економічну нерівність і війни, прочитана в Університеті Ньюкасла.

«Горе та образа: мистецтво і скорбота в Америці» у всіх сенсах надає голосу і проявляє його. Але виставку не можна сприймати буквально як історію виключно політичного мистецтва у США. Вона розкриває значно більше аспектів «невидимого», говорить про втрачену частину модернізму — твори афроамериканських авторів. Експериментальні роботи з текстом, звуком та образом, що не були помічені свого часу, формують значний внесок в історію світового мистецтва. І за його невключеність відповідають не тільки минулі покоління критиків, а й ті, хто вивчає і описує історію мистецтва сьогодні.

«Горе та образа: мистецтво і скорбота в Америці» у всіх сенсах надає голосу і проявляє його.

Усі долі світу

Проблема видимості — одна з центральних, яку досліджував Енвезор. Кар’єру він починав із вивчення фотографії, з питання документальності, маніпуляції та підтасування фактів. У 2015 році для свого проєкту на Венеційському бієнале «Усі долі світу» серед інших він обрав роботу українського художника Миколи Рідного «Звичайні місця» (2015). Відео Рідного, зняте в Харкові на протестних акціях, не показує насильство під час них буквально, але воно проявляється за кадром: у звуках, розмовах, криках. Картинка ж — безтурботний, майже пустельний міський пейзаж.

Проблема видимості — одна з центральних, яку досліджував Енвезор.

Можна провести паралель між цією роботою Рідного та нинішньою виставкою «Горе та образа», де в основі багатьох творів — саме звук і голос. Однак проєкт «Усі долі світу» не стільки надавав голосу, скільки говорив про тривогу за майбутнє всього людства. У епіграфі до кураторського тексту Енвезор використав цитату зі своїх «Тез з історії філософії», де він писав про янгола, якого буря штовхає в майбутнє: «Цей шторм — те, що ми називаємо прогресом». Стихія у нього — деспотичні режими, війни і політичні кризи. Такий вітер міг виштовхувати людей на вулиці, як у відео Рахи Райсні, або керувати човном, на якому зберігаються ключі від будинків, як в інсталяції Чіхару Шіоти.

Переймаючись питанням про майбутнє, куратор навіть не планував шукати відповідь, швидше пропонував заземлитися і подивитися на те, як художники, письменники, хореографи і музиканти за допомогою своїх образів, технік, предметів, слів, рухів, дій, лірики, звуку реагували на те, що відбувається у світі. На те, як вони завдяки цим інструментам і технологіям можуть об’єднати публіку, щоб розібратися в тому, що відбувається. Енвезор і його кураторська команда сформували виставку як велику сцену, на якій розгортається дія.

Енвезор і його кураторська команда сформували виставку як велику сцену, на якій розгортається дія.

Австралійський критик Бенджамін Женоккіо назвав бієнале 2015 року гнітючим, безрадісним і потворним, а бачення світу самого куратора — похмурим, сердитим і невтішним. Він писав, що на цій виставці теорія перемогла власне мистецтво і позбавила глядача стимулу і шансу на радісне майбутнє. Але разом із тим Женоккіо визнавав талант Енвезора, його прагнення показати роботи, раніше ніким не помічені. Там було 136 художників і колективів, які представляли 53 країни світу, в тому числі Гренаду, Маврикій, Монголію, Республіку Мозамбік, Сейшельські Острови. І вперше число темношкірих авторів на виставці наблизилося до 35%.

Марсія Ветрок, яка пише про бієнале ще з 1990 року, посилалася на слова Енвезора — той характеризував сьогодення як період «постзахідництва», де в першу чергу відбувається постколоніальна критика, осмислення історії та політики через втрати і смерті. Ветрок назвала безліч творів з бієнале, які підкреслюють цю думку, і, на її погляд, експозиція виявилася гострою і необхідною.

Пробудження світу

Однією з найважливіших у кар’єрі Окві стала робота над виставкою Documenta 11 у Касселі у 2002-му, яку він сам називав «землетрусом у світі мистецтва». Як і раніше, куратор вирішив піти від традиційних методів і «західного підходу». Енвезор включив у програму події та дискусійні платформи, що проходили протягом року до відкриття виставки у найрізноманітніших місцях, у тому числі за межами Європи. Таким чином він заявив про те, що ідея авангарду ніколи не належала лише Заходу.

Енвезор прагнув фундаментальних змін у культурі, її структурі та правилах. Саме тому виставки під його кураторством і супроводжувалися дискусіями, де порушували питання суспільств і країн, які раніше не мали доступу до подібних подій. Журнал Freeze писав про Documenta 11 як про перегляд географії, яку ми бачили на пласких малюнках у підручниках. Енвезор пропонував відмовитися від її центру і звернути увагу на ті місця, які володіли меншими ресурсами і можливостями.

Сьогоднішні суспільства не просто живуть під час конфліктів — вони спостерігають насильство в режимі реального часу, одночасно перебуваючи на боці пригноблених і тиранів. Але насильство не стало більш видимим або більш жорстоким, воно розпорошене у побутовій та масовій культурі, прийнявши найбільш абстрактні й безневинні форми. Коли Енвезор говорив про минуле, він завжди мав на увазі дискусію про майбутнє. Він міркував про те, який світ людство готує собі та на які жертви заради цього воно готове.

Роботи Миколи Рідного використані з дозволу автора.