Перетворити попіл на мистецтво: Вероніка Раян та її візуальна мова

Натуральні за формою та сюрреалістичні за розміром скульптури екзотичних фруктів лежать обабіч велелюдної вулиці у східному районі Лондона Гакні. Повз мармурове «Цукрове яблуко» та бронзові «Джекфрут» і «Саусеп» щодня проходять тисячі людей: навпроти станція приміської залізниці, супермаркети, туалет та «Макдональдс», а буквально за рогом — крамнички з уже справжніми фруктами й овочами. Авторкою інсталяції є британська художниця карибського походження Вероніка Раян. Зокрема, за цю роботу у 2022-му вона отримала одну з найпрестижніших нагород у сфері мистецтва — премію Тернера.

Покоління «Віндраш»

Скульптури Раян у Гакні вшановують покоління «Віндраш» — так називають близько пів мільйона мігрантів, які прибули до Британії з її карибських колоній у 1950—1970-х роках. Свого часу цих людей запросили, аби поповнити нестачу робочої сили після Другої світової. Більшість із прибулих отримали робітничі професії, а також стали прибиральниками, водіями й медсестрами. «Віндраш» внесло корективи у демографію ринку праці та британських міст, і Лондон не був виключенням. Нині у Гакні майже половина населення є представниками етнічних меншин.

Раян має безпосереднє відношення до «Віндраш». Вона емігрувала до Лондона разом із родиною у 1950-х з вулканічного острова Монтсеррат — британської території в Карибському морі. У дитинстві Вероніка стала свідком того, як її родина адаптується до расистської післявоєнної Англії. Одним із небагатьох «острівців безпеки» та чи не єдиним місцем, де можна було купити тропічні фрукти як удома, став ринок у Гакні. Місцеві торговці, призвичаївшись до потреб нових жителів, почали продавати переважно карибські продукти. Тут у 50-х скуповувалася і мама майбутньої художниці.

У дитинстві Вероніка стала свідком того, як її родина адаптується до расистської післявоєнної Англії.

Культурний код

«Мені б ніколи не спало на думку зробити людську фігуру — я не міркую категоріями фігур, але я також не хотіла створювати абстрактні форми. Я хотіла зробити щось таке, що б напряму резонувало з більшою частиною місцевого ком’юніті», — пояснювала Раян.

За задумом мисткині, ця перманентна інсталяція покликана прославляти культурний спадок місцевої спільноти та провокувати відчуття приналежності. Декому подібні скульптури можуть здатися чимось абстрактним і таким, чому немає місця у реальному житті. Однак для вихідців із карибських країн екзотичні чудернацькі форми такі ж впізнавані, як груші та яблука для середньостатистичного європейця. Відтак ці скульптури говорять візуальною мовою, зрозумілою лише тим, до кого звертається Раян. Це робить «Джекфрут» і «Саусеп» нерозривними з місцем їх встановлення. Головне те, як робота взаємодіє з простором, певною спільнотою, історією та контекстом.

Повсякденні предмети як мистецтво

Органічні форми, типові для своєї батьківщини, Раян робила протягом усієї кар’єри. Другий проєкт, за який художницю відзначили премією Тернера, — персональна виставка «Уздовж спектра» (Along the Spectrum), яка пройшла у центрі сучасного мистецтва Spike Island у Бристолі у 2021-му. На ній можна було побачити об’єкти з фруктів, висушеної апельсинової кірки, гіпсові зліпки насіння та шкаралупи горіхів. Деякі предмети були поміщені у зв’язані гачком сітки, що звисали зі стелі.

На виставці були об’єкти з фруктів, висушеної апельсинової кірки, гіпсові зліпки насіння та шкаралупи горіхів.

Колоніальна історія, торгівля та міграція — ось які теми порушує Вероніка Раян. Але її твори не просто говорять в унісон з популярним у західному сучасному мистецтві порядком денним. Роботи Раян — правдиві, вони наділені особистими спогадами та досвідом, через який пройшла художниця: в’язати гачком і сушити апельсинові кірки для настоїв її навчила мама, а бабуся передавала пакунки з травами й насінням з Монтсеррату.

Окрім їжі та її керамічних і бронзових відбитків Раян виставила у Бристолі й утилітарні предмети — пластикові пляшки, чайні пакетики та лампочки. Їхнє позиціонування не як повсякденних речей, а як дорогоцінних змушує замислитися, чи є вони однаково доступними для всіх жителів планети.

Втрати й здобутки

У свої шістдесят шість Вероніка Раян стала найстаршим лауреатом премії Тернера за всю її історію. «Краще пізно, ніж ніколи» — так Раян прокоментувала свою нагороду після церемонії.

Випускниця престижного коледжу Слейд роками лишалася непоміченою. Її практика була затьмарена тріумфом молодих британських митців. Коли наприкінці 80-х, ще будучи студентами, Дем’єн Герст та Трейсі Емін ставали всесвітньо популярними під патронатом колекціонера Чарльза Саатчі, Вероніка Раян ледь зводила кінці з кінцями.

Коли наприкінці 80-х Дем’єн Герст та Трейсі Емін ставали всесвітньо популярними, Раян ледь зводила кінці з кінцями.

Виголошуючи промову на церемонії премії Тернера, Раян згадала про пожежу на одному з лондонських складів артоб’єктів, яка спалахнула у 2004-му. У результаті сотні важливих екземплярів модерністського та сучасного мистецтва перетворилися на попіл за одну ніч — серед них і велика кількість ранніх робіт Вероніки. Досвід втрати свого творіння художниця порівняла з втратою кінцівки.

Окрім професійних невдач її спіткали й особисті трагедії: дві сестри та брат Вероніки вчинили самогубство. Ще один момент обнулення в житті художниці відбувся у 1990-му. Йдеться про виверження вулкана на Монтсерраті, яке повністю зруйнувало Плімут — місто, де Раян народилася. Не випадково попіл також став символічним матеріалом для її робіт.

Але ніщо не змусило художницю полишити мистецтво. Особистий досвід і втрати, а також травми поколінь й історичну пам’ять вона трансформувала у свою практику, яка хоч і не одразу, але здобула світове визнання.