Клаустрофобне бачення: Дитячий ілюстратор для дорослих Ілля Кабаков

Ілля Кабаков народився у радянському Дніпропетровську 1933-го. У восьмирічному віці він переїхав до Москви, де згодом закінчив художні школу та інститут. За словами Кабакова, ще з юності він не довіряв усьому, що пропонувала радянська система й освіта зокрема. Однак йому довелося призвичаїтися та навчитися вести подвійне життя: «Я прийняв радянську дійсність — як погоду, це було даністю. Якщо ви живете у країні, де завжди йде дощ, ви не можете сподіватися, що зможете побороти дощ, організовуючи демонстрації».

Конформіст і пристосуванець — саме так називав себе Кабаков. На думку художника, він був утіленням боягузтва. Попри щиру ненависть та зневагу до усього радянського митець ніколи активно не виступав проти.

Конформіст і пристосуванець — саме так називав себе Кабаков.

Острівцем безпеки для Кабакова стала робота ілюстратором дитячих книжок — єдине, чим він міг займатися в рамках професії не йдучи на компроміс із совістю. Це було для нього своєрідним алібі: в робочий час художник створював малюнки для дітей, а у вільний — для дорослих. В андеграунді Кабаков готував так звані «альбоми» — збірки малюнків і текстів, які метафорично критикували існуючий лад. Їх відкривали для перегляду та читань у квартирі митця лише на підпільних зібраннях його однодумців.

Вийти з підпілля Кабакову вдалося лише після еміграції з Радянського Союзу. Художник покинув СРСР наприкінці 80-х, коли йому було п’ятдесят п’ять. Він влаштувався у Нью-Йорку, на Лонг-Айленді, де жив і працював до кінця життя. У 1989-му одружився, згодом дружина Емілія стала його співавторкою.

Разом художники почали створювати інсталяції, які були об’ємною реалізацією тих самих підпільних графічних малюнків Кабакова. Свої роботи пара нарікла «тотальними» через їх масштабність та всеосяжний характер.

Кожна інсталяція супроводжується текстовою історією та може являти собою окреме приміщення — кімнату чи навіть будівлю. Такий артоб’єкт поглинає глядача. Зазвичай погано освітлені, клаустрофобічні, депресивні й перевантажені деталями інсталяції імітують інтер’єри радянських часів: кімнати комунальної квартири, шкільні класи, коридори бюрократичних інституцій чи туалети. Щось на кшталт декорацій для кіно чи театру, але без дійових осіб. Ідея Кабакових полягала в тому, що героєм інсталяції стає власне глядач. Він не є пасивним, а радше тим, хто одушевляє простір. Без глядача інсталяція не має сенсу.

Погано освітлені, клаустрофобічні, депресивні й перевантажені деталями інсталяції імітують інтер’єри радянських часів.

Людина, яка полетіла в космос зі своєї кімнати

Комунальна квартира — феномен, дослідження якого посіло центральне місце у практиці Кабакова. Художник розглядає комуналку як квінтесенцію радянського буття, як простір, в якому поєднувалося непоєднуване — колективне та особисте: «Комуналка є вдалою метафорою радянського життя, бо жити в ній неможливо, але жити інакше також неможливо, бо виїхати з комуналки майже нереально».

Найвідоміші тотальні інсталяції Кабакових присвячені саме комунальному побуту. «Людина, яка полетіла в космос зі своєї кімнати», створена у 1985-му, є однією з найбільш знакових та влучних робіт Кабакових. Інсталяція імітує тісну кімнату в комунальній квартирі, стіни якої рясно оклеєні політичними пропагандистськими плакатами. Замість ліжка — жахлива розкладачка, з одягу — пара старого взуття; от і все, що лишилося від уявного жителя цього простору. Посеред кімнати дивна конструкція, схожа на обладнання для банджі-джампінгу, над якою у стелі проломлена діра, наче хтось стрімко вилетів через неї. З’ясувалося, що єдиний спосіб втечі з комуналки та СРСР, який знайшов уявний головний герой, — катапультуватися в космос, реалізувавши при цьому радянську мрію про дослідження нових планет.

Ця робота є ніби метафорою життя художника, який більшу частину часу перебував замкненим у тісному радянському побуті та прагнув покинути його, аби дістатися західного мистецького світу: «Моя ментальність — радянська, моє місце народження — Україна, мої батьки — євреї, моя освіта та мова — російські. Я мріяв стати частиною європейської культури, ця мрія лишалася практично недосяжною впродовж переважної частини мого життя».

Протягом своєї кар’єри Кабаков створював і живописні полотна, зазвичай монументальні за розміром. Фрагменти його картин нагадують радянський живопис, роботи XVII століття, авангардні елементи та особисті спогади. Ніби уривки пам’яті, вони нашаровуються один на одний.

«Моя ментальність — радянська, моє місце народження — Україна, мої батьки — євреї, моя освіта та мова — російські».

Картини є найбільш комерційно успішними з доробку художника — деякі з них коштують мільйони доларів. Однак найкраще Кабакову вдавалися саме інсталяції. Встановлені у музеях США і Європи, вони слугують телепортом у радянський світ для глядачів з іншою ментальністю, історією та культурою.

Школа № 6

Одна з таких «Школа № 6» — інсталяція, яку Кабаков створив у 1993-му для музею сучасного мистецтва Chinati Foundation, що в Марфі, штат Техас. Звести постійну інсталяцію його запросив засновник та ідеолог музею — один із найвидатніших представників мінімалізму художник Дональд Джадд.

У колекції мінімалістичних скульптур посеред пустелі Техасу модель старої радянської школи виглядає доволі екзотично. Інсталяція займає цілу будівлю, обшарпану зовні та всередині. Усе тут закинуте і зруйноване часом: подвір’я поросло бур’яном, у навчальних класах — типові радянські парти, на стінах — пожовклі розклади уроків та портрети Леніна, на підлозі — розкидані книжки. Ці речі Кабакови привезли з колишнього СРСР. Школа презентує собою інструмент радянської держави. За інструкцією художника будівлю заборонено будь-яким чином підтримувати чи ремонтувати. Він розглядав цей об’єкт як лендарт та артефакт радянського режиму, що повинен самознищитися з плином часу.

Червоний павільйон

У 1993-му, представляючи Росію на Венеційській бієнале, Кабакови створили інсталяцію, яка є мініатюрою існуючого радянського павільйону у Венеції. За розмірами їхня споруда — як невеликий сарай, що підкреслює її жалюгідність. Разом із тим вона урочисто прикрашена усіма важливими атрибутами радянської епохи: на рожевій будівлі красуються серп та молот, червона зірка, прапори і святкові лозунги.

Аби побачити Червоний павільйон, відвідувачам доводилося пробиратися через лабіринт із дощок та будівельних матеріалів. Створена невдовзі після розпаду Союзу, ця інсталяція була нагадуванням про радянський режим, який нікуди не зник, а просто причаївся.

Створена невдовзі після розпаду Союзу, інсталяція була нагадуванням про радянський режим, який нікуди не зник, а просто причаївся.

Пам’ятками про небезпечну державу, яка прихована за маскою сучасності, стали й інші інсталяції Кабакова, встановлені у музеях різних країн. «Червоний павільйон повернувся», — в одному з останніх інтерв’ю сказала Емілія Кабакова про сучасну Росію.