Еліс Ніл: Життя щойно з пательні

Обвислі груди, живіт, що лежить на стегнах, розтягнута шкіра, червоні щоки, піднята брова та зухвалий погляд — у такому образі представила себе художниця. За її словами, вона ніколи не зображала себе замолоду, бо тоді її симпатична зовнішність не відповідала її бунтарській особистості. Цей автопортрет поєднав у собі все характерне для творчості Еліс Ніл. Робота, на яку пішло п’ять років, на перший погляд виконана з легкістю та дещо недбало, в майже карикатурному стилі, проте вона є дуже відвертою і не має наміру прикрасити реальність. Упродовж усієї своєї 60-річної кар’єри мисткиня намагалася досягти зворотного — «показати життя в моменті, як воно є, щойно з пательні».

Своєрідною пательнею видалося і життя самої художниці: більшу його частину вона провела в бідності та невизнанні. Їй також не щастило в особистому. Перша донька Ніл померла від дифтерії, а з другою їх назавжди розлучив її кубинський чоловік, через що жінка пережила нервовий зрив та потрапила до лікарні.

Поява Еліс на світ збіглася з початком століття — вона народилася 28 січня 1900-го, тож, як сама любила говорити, була молодшою за XX сторіччя на чотири тижні. Ніл навчалася в першому у США артколеджі для дівчат у Філадельфії, бо, мовляв, «не хотіла відволікатися на хлопців». У часи Великої депресії вона виживала в Нью-Йорку завдяки державній програмі, що платила художникам 26 доларів 88 центів на тиждень в обмін на картини. Оскільки роботи з оголеними тілами не приймали, авторка зосередилася на зображенні депресивних сцен та протестних рухів того періоду. Вона цікавилася тим, що відбувалося в суспільстві.

У часи Великої депресії вона виживала завдяки державній програмі, що платила художникам 26 доларів 88 центів на тиждень в обмін на картини.

Колекціонерка душ

Згодом до Ніл прийшло розуміння, що найкращим способом фіксації духу часу саме для неї є не полотна у стилі соцреалізму, до якого вдавалися її колеги, а портрети звичайних людей. Будучи противницею капіталізму та романтизуючи комунізм, Ніл документувала ХХ століття через портрети тих, кого зазвичай не зображали. Її героями були темношкірі та пуерто-риканські діти, вагітні жінки, диваки з Грінвіч-Вілледж, ліві активісти й інтелектуали, квір-перформери і хворі на туберкульоз під час епідемії в Гарлемі, де вона прожила 25 років.

Її героями були темношкірі та пуерто-риканські діти, вагітні жінки, диваки з Грінвіч-Вілледж, ліві активісти й інтелектуали, квір-перформери і хворі на туберкульоз.

Полотна Ніл звеличували тих, кого у Нью-Йорку тоді вважали маргіналами. На картинах великого розміру — її друзі, сусіди й незнайомці у різних позах, в одязі чи без. Ніл писала свої психологічні портрети з такою ж ретельністю та відданістю, з якими либонь Веласкес зображав членів іспанської королівської родини.

Полотна Ніл звеличували тих, кого у Нью-Йорку тоді вважали маргіналами.

На створення одного портрета йшли місяці: авторка намагалася не лише реалістично передати зовнішність, а і правду про тогочасне суспільство, яке, на її думку, лишило відбиток на кожному. Ніл називали придворною художницею андеграунду — сама ж мисткиня воліла говорити про себе як про колекціонерку душ, порівнюючи з Павлом Чичиковим, героєм поеми Гоголя «Мертві душі».

Захоплена комуністка

У 1935 році Ніл вступила до лав американської комуністичної партії. Вона була її відданою членкою, відвідуючи усі збори. Ба більше — жила з портретом Леніна на кухні своєї нью-йоркської квартири. У 1950-х, у період активної стадії Холодної війни та підвищеної уваги до лівих політиків, Ніл потрапила в поле зору ФБР. Агентам, які прийшли для допиту, вона запропонувала стати її натурниками, від чого ті ввічливо відмовилися. «Представниця богемного типу комуністів» — такий висновок зробили у звіті бюро.

У 1981-му Ніл навіть вдалося здійснити омріяну подорож до СРСР. Портрети маргіналізованих представників американського суспільства збіглися з радянською ідеєю про «загниваючий Захід» та деструктивний капіталізм настільки, що в московському залі Спілки художників провели її виставку, назвавши Алісою Ніл. У Радянському Союзі це стало першим настільки масштабним показом робіт іноземного живого художника. «Мушу сказати, вони не так сильно цікавляться індивідуальною психологією, як я, і, звісно ж, я не змогла порозумітися з місцевою партією», — зазначала Ніл, підсумовуючи свою подорож.

Серед натурників мисткині були і відомі представники артсвіту. Зокрема, тогочасна ікона попарту Енді Воргол. На полотні Еліс Ніл він зовсім не такий, яким його звикли бачити. Художниця написала портрет Воргола невдовзі після замаху на його життя. На картині він напівголий попри те, що вважав наготу «загрозою його існуванню». Тіло Воргола — деформоване й напівпрозоре, понівечене шрамами і швами; обличчя — змарніле із заплющеними очима, випромінює біль та втому. Через те що фон картини плаский і двовимірний, складається враження, наче фігуру вирізали і вклеїли в іншу реальність. Усе разом робить портрет надзвичайно пронизливим, чесним й унікальним настільки, що, незважаючи на впізнавану зовнішність героя, без підпису важко здогадатися, хто саме зображений.

Тогочасна ікона попарту Енді Воргол на полотні Еліс Ніл він зовсім не такий, яким його звикли бачити.

Ніл продовжувала працювати до самої смерті. Полюбляла телефонувати друзям, просто аби сказати: «Вгадай що? Я все ще жива». У період розквіту абстрактного експресіонізму, мінімалізму та концептуального мистецтва, свідком яких вона стала, художниця ніколи не зрадила своєму улюбленому жанру — портрету, що, м’яко кажучи, був не в моді. Проте вона була сучасною у найбуквальнішому сенсі цього слова. Ніл робила те, що вдавалося їй найкраще, — зображала дух часу, використовуючи людей як доказ.

Усі зображення: The Estate of Alice Neel