Художниця ОРЛАН: «Жінкам настав час зрозуміти, що народжувати їм не обов’язково»

ОРЛАН, яка народилася у Франції в 1947 році, ніколи не обмежувала себе в засобах вираження: працювала і з малюнком, і з фотографією, і зі скульптурою. Проте популярність художниці принесли проєкти, інструментом у яких виступало її власне тіло. Під час перформансу «Документальне дослідження: голова медузи» ОРЛАН продемонструвала публіці свої геніталії під збільшувальним склом, спростовуючи нібито існуюче твердження Фрейда про те, що навіть диявол біжить, побачивши жіночу вульву.

На початку 1990-х ОРЛАН буквально перетворила саму себе на артоб’єкт. Свої дев’ять пластичних операцій вона зробила перформансами, транслюючи їх у прямому ефірі. Результат однієї з останніх — два імпланти, що випирають з-під шкіри на лобі художниці: недоброзичливці вже прозвали їх «рогами демона». Художниця каже, що ліпила своє тіло, аби наново створити себе.

Роботи ОРЛАН — про те, що людині слід виходити за межі — політичні, соціальні та навіть біологічні.

Художниця продовжує виставлятися по всьому світу, у 2003 році Міністерство культури Франції нагородило її титулом кавалера ордена Мистецтв та літератури.

До Києва ОРЛАН привезла перформанс «Петиція проти смерті», проведеного в рамках Київської бієнале. Виступ художниці тривав близько пів години. Вона читала зі сцени текст петиції, закликаючи аудиторію долучитися до протесту проти смерті. Якоїсь миті навіть спустилася до зали і, простягаючи мікрофон глядачам, пропонувала сказати «ні» кінцевості життя. Багато хто відмовлявся, дехто виходив із приміщення. Зрештою ОРЛАН все ж таки досягла свого — аудиторія, хай і невлад, кричала «ні» різними мовами.

Одразу після перфомансу ОРЛАН поговорила з кореспондентом Bird in Flight Володимиром Коношевичем, якому коштувало зусиль концентруватися на питаннях, а не на «рогах» героїні, — вони сяяли блискітками.

Встигли подивитися місто?

Так, зовсім трохи сьогодні вранці. Я була на вулиці, яку називають «київським Монмартром» (Андріївський узвіз. — Прим. ред.), була у ресторані, де смачно готують екзотичну їжу. Я їла сирники, соус до яких подавали в черепашках молюсків. Чудовий ресторан.

Ви могли б тут жити?

У вас є серйозний центр сучасного мистецтва PinchukArtCentre. Це сучасний центр, він привертає увагу багатьох художників.

Чи задоволені ви сьогоднішнім перформансом?

Потрібно запитати у публіки.

Було відчуття, що публіка важко розкачувалася.

Дуже важко працювати з християнською ідеєю смерті, яка прописана в нас у головах. Дуже важко розкачати людей, якщо йдеться про смерть. Напевне, якби я працювала з якоюсь іншою темою, все було б інакше.

Але мені подобається, що за допомогою таких перформансів вдається подолати стереотипні уявлення про смерть. Наука, медицина та біотехнології вже долають ці бар’єри. Мине ще трохи часу, і люди побачать, наскільки змінюється статус нашого тіла.

Ви займаєтеся мистецтвом з 60-х років. Які переломні моменти були у мистецтві?

Я розпочала свою кар’єру зі скульптури та малюнка. Для мене був переломним момент, коли я почала працювати з темою тілесності.

Бути актуальним художником у 70-х і зараз — що складніше?

Було складно і тоді, і зараз. Особливо художницям. Сьогодні складно все, що стосується грошей: художники повинні знаходити спонсорів та галеристів, які могли б допомогти з цим питанням. Це потрібно, щоб виставлятися у великих музеях.

Наприклад, я збираюся створити роботу, яка стане апофеозом усієї моєї творчості. Це буде гуманоїдний робот, схожий на мене. Він матиме і штучний інтелект. Але для цього потрібна величезна сума.

Щоб зібрати хоча б частину, я продаю за пів ціни — по суті, віддаю задарма — свої роботи з серії «Африканська самогібридизація». Але гроші не єдина проблема. Є ще питання щодо повернення до релігії та цензури. І для художника, який працює з тілом і тілесністю, це крах, бо якщо я сьогодні не можу показувати оголене тіло, як я його бачу, то я не зможу працювати.

Ви кажете про цензуру?

Я маю роботу, яка називається «Походження війни». Якщо я опублікую її у фейсбуці, модератори можуть заблокувати сайт, на якому лежить робота.

Після перформансу The Artist’s Kiss вас звільнили зі школи, де ви викладали. Чи часто ви стикалися з неприємностями через ваші роботи?

Поліція зупиняла мій перформанс. Коли у місті Льєжі хотіли зруйнувати кілька будинків, щодня мене привозили до ковша екскаватора. На третій день приїхав мер із поліцейськими, які зупинили перформанс.

Чи були періоди, коли ви почувалися неактуальною художницею?

Я завжди була піонером, завжди була актуальною художницею та продовжую нею бути. Я завжди працювала з новими технологіями. У своїх роботах я використовувала власні клітини, я працювала з вагінальною та кишковою флорою. В мене багато ідей. Єдина проблема, з якою я стикаюся сьогодні, — це гроші.

Якщо навіть ви, художниця зі світовим ім’ям, стикаєтеся з проблемою пошуку грошей для своїх проєктів, то що говорити про художників-початківців.

Сьогодні артспільнота витрачає дуже багато часу та енергії на молодих художників. Коли я викладала у школі мистецтв, до нас приходили у пошуках молодих талантів, які навчалися на початкових курсах. Але студенти першого-другого курсів ще самі не знали, митці вони чи ні.

Наразі колекціонери та галеристи хочуть відкрити нові імена. Шукають молодих митців, про яких ніхто не знає. І знаходять. Але якщо за два-три роки цей художник не розбагатів або не зробив виставку у великій галереї, про нього забувають; він стає нецікавим, бо його вже знають.

У мене вдома висить робота молодого художника, котрий ще ніде не виставлявся. Нещодавно до мене у гості приходили колекціонери. Вони запитали мене: «Хто тобі подобається з молодих художників?» Я кажу: «Подивіться, це створив молодий художник». А вони: «Ми про нього вже чули».

Раніше, коли ми були молодими художниками, наші роботи нікого не цікавили. Коли ми показували їх [колекціонерам], вони говорили: треба ще попрацювати, подорослішати, набратися досвіду, приходьте через 10-15 років. Якщо раніше займалися «старизмом», то зараз займаються «молодизмом».

Багато хто знає вас як художницю, яка читала філософські трактати під час операції. Які свої роботи ви вважаєте знаковими?

Я дуже пишаюся тією роботою, рада, що колись лягла під скальпель. Я була першою, хто порушив тему краси: це не те, що нам нав’язують. Я наважилася вставити імпланти над бровами. Якщо хтось описуватиме мене як жінку з двома горбами на скронях, то можна подумати, що я дуже страшна. Але якщо ви побачите мене, то зрозумієте, що це не так.

Ця робота наробила багато галасу. Її транслювали у прямому ефірі у Центрі Жоржа Помпіду. Так, той перформанс трохи затьмарив мої попередні роботи і навіть ті, які я робила потім. Але це добре, не погано.

В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що біль — це анахронізм. Що ви мали на увазі?

У суспільстві поняття болю відійшло на другий план. У Біблії написано: «Ти народжуватимеш дітей у стражданні», — але сьогодні є епідуральна анестезія. Болю немає. Я ненавиджу біль. Люблю насолоду. Філософія «щоб очиститися, треба страждати» мені не властива.

Марина Абрамович нещодавно приїжджала до Києва. Вона вважає, що біль є важливою складовою перформансу.

Мій сценарій — сказати «ні» болю. Я поважаю Марину Абрамович та Яна Фабра, для яких біль є чимось важливим, захоплююся їхніми роботами. Але для мене це художники, які продовжують робити так, як робили в 70-ті роки, коли розширювали уявлення про тіло, коли грали з больовим порогом і з тим, що можна робити з тілом, а чого не можна. Це не мій шлях.

Деяким сучасним художникам допомагають цілі армії асистентів, які створюють артоб’єкти за ескізами й замальовками. Як побудовано вашу роботу?

Моє життя дуже тяжке, тому що в мене мало асистентів. У нашому світі так: у кого більше асистентів, той більше виставляється. Часто це стосується художників-чоловіків, які іноді мають по 200-300 «маленьких китайців».

Зараз у мене два стажери, яких я навчаю. Якби не вони, я би впала. Але навіть з їхньою допомогою я не можу впоратися з усією роботою. Я займаюся не лише перформансами, а й створюю багато пластичних об’єктів, даю велику кількість інтерв’ю. Ще треба працювати над статтями. Ми зайняті цілими днями. Я постійно подорожую — в Парижі, де знаходиться моя студія, я буваю не так часто.

Чого боїться художниця ОРЛАН?

Я боюся расизму, дискримінації; боюся за жінок, які ламають собі ноги та хребет, щодня надягаючи підбори, щоб відповідати стереотипам, які їм нав’язали. Я боюся жінок, які вірять, що життя не буде цікавим, якщо вони не зможуть створити велику родину. Я боюся, що релігія знову впливатиме на нас і заважатиме нам жити.

Чим сьогодні може пишатися фемінізм?

У Франції, якби не було фемінізму, не було б контрацепції та права на аборти. Але залишається зробити ще багато, аби змінити менталітет людей.

Чи були перегини у фемінізму?

Про які перегини можна говорити, якщо ми бачимо, що відбувається у сучасному світі? Сьогодні нам потрібно більше чоловіків-феміністів.

У залі вас запитали: чи вважаєте ви, що дітей народжувати не треба? Ви так і не відповіли. Так треба чи ні?

Настав час жінкам зрозуміти, що, незважаючи на релігійний та суспільний тиск, вони не обов’язково повинні народити дитину, щоб у них у житті щось вийшло. Я можу зрозуміти, чому жінці це може бути цікаво, що вона хоче відчути, як змінюється її тіло, як усередині зароджується нове життя. Але світ перенаселений. Роль жінки змінилася і змінюватиметься й надалі.

Народжувати треба менше?

Можна, звичайно, народжувати, але небагато, свідомо. Робити менше дітей і розуміти, що, коли у нас з’являються діти, ми вже не можемо так само творчо і вільно підходити до вирішення багатьох питань.

Тобто діти обмежують?

Люди мого покоління вважали, що жінка, яка народила дитину, припиняє свій розвиток, перестає мандрувати. Був такий жарт, що єдина подорож, яку робить жінка, — з дому до пісочниці. Біля пісочниці можна поговорити з іншими матусями, які рано народили дітей. І там вони можуть обмінюватися лише рецептами приготування. Ідея в тому, щоб народжувати дітей, але пізніше — коли вже є досвід та знання, коли можна щось запропонувати дітям.