Запам’ятати хороше: Проєкт про материнство у в’язницях

Неможливо точно запам’ятати всі події життя, але завдяки цьому ми і здатні «лікувати» свої спогади. Зазвичай в пам’яті залишається лише те, що допомагає нам визначити, ким ми є або, принаймні, ким би хотіли бути. Хороший приклад — те, як ми підбираємо певний контент для соцмереж, відкидаючи все інше. Професорка психології Нора Ньюкомб вважає, що за допомогою фотографії у спогади людей можна привносити нові деталі, тим самим формуючи їхнє сприйняття минулого.

Ядвіга Бронте також упевнена, що можна «прищепити» певні спогади матері і дитині, народженій нею у в’язниці, і таким чином вплинути на те, як вони будуть сприймати себе і одне одного в майбутньому. Вона вважає, що терапевтична фотографія здатна підвищити самооцінку ув’язнених і допомогти їм відчувати себе відповідальними і турботливими матерями, а не злочинницями.

— Я народилася і виросла у Кракові. І незважаючи на те, що зараз живу у Великій Британії, найбільш органічною для мене є робота над проєктами саме у Східній Європі. Один із моїх викладачів якось сказав: «Найкращі історії завжди у тебе на задньому дворі».

Я обрала тюремне середовище, тому що хотіла вивчити відносини між матір’ю, яка перебуває в ув’язненні, та її дитиною. А також з’ясувати, чи можна, незважаючи на складні обставини, відобразити хороші спогади і щасливі моменти, зберігши їх для майбутнього. Протягом 10 місяців я регулярно відвідувала матерів та їхніх дітей у двох в’язницях Молдови. Я не тільки фотографувала, а й разом з жінками працювала над створенням дитячих альбомів.

Звичайно, було непросто отримати доступ до в’язниць — мені знадобилися місяці, сотні листів і багато наполегливості. Я зустріла неймовірних людей, які працюють у пенітенціарній системі Молдови. Вони побачили потенціал у моєму проєкті і дозволили мені безпосередньо поговорити з матерями. Це було важливо, тому що я змогла б працювати над цим проєктом лише в тому випадку, якщо б героїні самі захотіли брати участь.

У мій перший день у в’язниці деякі жінки дивилися на мене так, ніби я — їх найлютіший ворог. Зате тепер при зустрічі вони йдуть до мене з розпростертими обіймами. На жаль, для деяких матерів я єдина людина, яка їх відвідує.

У мій перший день у в’язниці деякі жінки дивилися на мене так, ніби я — їх найлютіший ворог.

У моментальних знімках є щось справжнє, тому я швидко зрозуміла, що полароїд — найкращий варіант для мого проєкту. Крім того, він сподобався мамам, з якими я працювала. Мінімальна підготовка до зйомки робила зображення більш оригінальним і зменшувала мій контроль над результатом. У цілому полароїдні знімки здаються більш реальними і природними, вони підходять для фіксації спонтанних моментів.

Бути повноцінною мамою — пріоритет для кожної матері-одиначки, в тюрмі вона чи ні. Більшість моїх героїнь потрапили за ґрати під час вагітності; коли підходив термін, їх переводили до лікарні-в’язниці, де вони залишалися до появи дитини на світ. Самі пологи відбувалися вже в лікарні, а не в тюрмі. Далі ув’язнені несуть повну відповідальність за своїх дітей: жінці потрібно готувати їжу та годувати дитину, прибирати, прати і грати з нею. Наскільки мені відомо, ніякого особливого розкладу немає, крім відходу до сну не пізніше 22:00. Дитина може залишатися з матір’ю тільки до трьох років.

Після цього проєкту я змінилася і як людина, і як фотограф. Материнство — це важливий життєвий перехід. Мені здається, щоб поставити себе на місце жінок, яких я знімала, потрібно бути матір’ю. У фотографа повинен бути зв’язок з об’єктом зйомки, щоб створити близькість. Я вважаю, це є ключовим моментом у документальній фотографії з соціальним підтекстом.

В’язниця — дзеркало суспільства, і в різних країнах різне тюремне життя і культура. Тому я планую продовжити цей проєкт у декількох країнах Європи.

В’язниця — дзеркало суспільства, і в різних країнах різне тюремне життя і культура. Тому я планую продовжити цей проєкт у декількох країнах Європи.