Несправжня легкість буття: Реборни в серії Кароліни Йондерко
Реалістичні ляльки-немовлята з’явилися ще в 90-х. За десятиліття реборни стали художніми і просунутими: деякі моделі здатні імітувати дихання і биття серця. Пупса можна купити зі «свідоцтвом» про усиновлення або народження, а на спеціальних ярмарках вдасться навіть побачити його «появу на світ». Ляльок роблять повсюдно: наприклад, торік Bird in Flight зміг поспілкуватися не тільки з власниками реборнів, але і з однією з українських художниць, яка їх створює.
Ставлення до реборнів неоднозначне: хтось вважає, що суперреалістичні ляльки моторошні, або не розуміє, навіщо дорослим жінкам із ними «грати». Але Кароліна пояснює, що багатьом силіконові немовлята допомагають пережити втрату дитини та інші травми.
Магістриня фотографії з Польщі, називає себе «донькою шахтаря». Членка агентства Napo Images Agency. Виставлялася в Польщі, Нідерландах, Великій Британії, Франції. Серія «Реборни» отримала друге місце в категорії «Довгострокові проєкти» на конкурсі World Press Photo.
— Уперше я побачила ляльку-реборна у 2012-му, в документальному фільмі BBC «Моя несправжня дитина». Я тоді переживала депресію через те, що упродовж трьох років померли семеро членів моєї сім’ї, і була особливо чутливою до теми втрати. Я одразу подумала, що ляльки можуть допомогти з такими травмами. Пізніше я виявила, що є й інші проблеми, при яких здатні зарадити реборни.
Деякі жінки з мого проєкту страждають від депресії, тривожного розладу і панічних атак. Лялька допомагає їм відновитися — чому б не використати цю можливість? Доведено, що носіння новонародженої дитини на руках, погойдування, запах немовляти заспокоюють. Особисто я надала б перевагу такому варіанту ліків.
Частина моїх героїнь просто іноді переодягають реборнів, обіймають їх або мастять дитячою олійкою. Інші наважуються брати ляльок на прогулянку. Польська художниця Бася Смолінська навіть організовує спеціальні заходи для власниць реборнів. Декілька разів на рік ці жінки збираються в Карпачі або Олесниці, щоб разом гуляти і ходити з ляльками в гори.
Бася подарувала мені одного зі своїх реборнів. І хоча я не використовую його для терапії, я щиро рада подарунку: тепер можу наочно показувати людям, як такі ляльки виглядають, які вони на дотик і як здатні змінювати настрій оточуючих.
Я працюю над цим проєктом уже шість років, тому що дуже хочу краще пізнати жінок. Гадаю, відтоді як реборни з’явилися, набагато більше жінок стали відкрито говорити про свої проблеми і способи їх вирішення.
Усі мої героїні — тендітні й чутливі, з високим рівнем емпатії. Звичайно, всіх їх об’єднує любов до дітей. У багатьох є чоловік і власні діти, у декого їх немає. Частина пройшли через психологічні травми або борються з тривожним і депресивним розладами. Але в іншому всі вони дуже різні.
Усі мої героїні — тендітні й чутливі, з високим рівнем емпатії. Усіх їх об’єднує любов до дітей.
Якби потрібно було обрати одну героїню з усіх, це була б Єва. Вони з чоловіком багато років намагалися завести дитину: пробували різні методики, міняли лікарів. Одного разу Єві вдалося завагітніти завдяки ЕКО, але новонароджений хлопчик прожив усього 18 днів. Жінка була спустошена; її страждання поглиблювалися тим, що вона так і не змогла потримати свого сина на руках, погодувати, поцілувати, переодягнути.
Дізнавшись про реборнів, Єва вирішила, що вони можуть дати їй можливість відчути себе матір’ю. Якийсь час вона просто залишалася вдома з тимчасовою заміною сина — тримала його на руках, співала пісень, цілувала і купувала новий одяг. Кілька місяців тому я отримала від Єви листа: їй нарешті вдалося подолати біль втрати, і зараз вони з чоловіком намагаються всиновити дитину.
Реборнів можна зустріти і в будинках для людей похилого віку, де їх теж використовують у терапевтичних цілях, наприклад для боротьби з деменцією. Якби не COVID-19, я б уже знімала там наступну частину проєкту — але доводиться чекати, коли епідемія відступить.
ЗМІ іноді подають реборнів як щось дивне, таке, що зустрічає неприйняття, напівбожевільне. Однак я розумію тих, хто їх заводить. Терапія може виглядати специфічно — так було з моїм фотопроєктом «Автопортрет із мамою». Щоб упоратися зі смертю мами, я позувала в її одязі — і деякі глядачі розцінили серію як дивну. Але цей проєкт виявився неймовірно ефективною терапією і змінив моє життя. Я впевнена, що кожен долає травми по-своєму і ми повинні не судити, а дослухатися одне до одного.
Для мене бажання завести реборна зовсім не божевілля або ознака, що з людиною щось не так. У кожної жінки свій мотив це зробити, всім моїм героїням ляльки допомагають із чимось справлятися. Ці жінки знають, що їхня дитина несправжня. Вони знають, чому у них ця лялька. І я бачила — їхнє життя змінюється на краще.
Ці жінки знають, що їхня дитина несправжня.
У реальності я не помічала, щоб ляльки часто лякали оточуючих. Уже шість років я гуляю містом із жінками та їхніми реборнами, ми спілкувалися з сотнями незнайомців. Більшість, як і я колись, були абсолютно зачаровані та не могли повірити, що можна створити таку реалістичну дитину.
У реальності я не помічала, щоб ляльки часто лякали оточуючих.
Мені дуже запам’яталася літня жінка, яка підійшла до візків і запитала про вік немовлят. Коли їй сказали, що це ляльки, вона поглянула на нас, і сльози потекли її обличчям. «Принаймні, вони не помруть», — сказала незнайомка. Гадаю, в минулому вона сама зіткнулася зі страшною втратою.
