Чому це шедевр

Війна і мир Юджина Сміта: Як документаліст змінив фотожурналістику

Великий фотограф ХХ століття Юджин Сміт пройшов Другу світову, але головний бій чекав на нього в японському місті Мінамата, де внаслідок екологічної катастрофи гинули люди. Знімки Сміта, які раніше вже змінили підхід до фотожурналістики, цього разу допомогли привернути увагу до проблеми і врятувати життя. Вічно незадоволений своєю роботою, але такий, що перевершив у майстерності багатьох, художник залишив по собі спадщину, яка вчить безкомпромісності.

Один із найвідоміших американських фотожурналістів минулого століття Юджин Сміт брав участь у багатьох висадках союзників під час Другої світової, включаючи Гуам, Лейте, Іводзіму та Окінаву. Тоді він зробив фотографії битв на Тихоокеанському фронті — згодом ці кадри стали іконічними. Але, поранений шрапнеллю в обличчя у травні 1945-го, Сміт і сам перетворився на персонажа своїх знімків — солдата, покаліченого на війні. Фотограф переніс 32 операції, реабілітація тривала майже рік. У якийсь момент він навіть думав, що не повернеться до камери, але, звичайно ж, повернувся. Можливо, без цього трагічного випадку трансформація Сміта з відомого у по-справжньому великого фотографа була б неможлива. Як, утім, і в любителя джазу.

Юджин Сміт
Юджин Сміт. Фото: Джун Мікі

Юджин Сміт та золота ера джазу

У лофті нью-йоркського будинку за адресою 821 Шоста авеню, в поетично названому городянами «квітковому районі», з 1957-го по 1965-й працював простір для запису, репетицій і концертів джазової музики Юджина Сміта. Демократичний, відкритий клуб, на дверях якого була записка «Якщо ви стукаєте у двері, то стукайте голосніше», в кінцевому підсумку втілиться в монументальну серію з кількох десятків тисяч знімків. Ця майстерня Сміта була місцем паломництва не тільки джазових музикантів, а й фотографів; до того ж приміщення без замка стало місцем зустрічі богеми. Частими гостями джаз-лофту були Діана Арбус, Анрі Картьє-Брессон, Сальвадор Далі, Телоніус Монк і Норман Мейлер.

У ті роки джаз переживав свій найбільш експериментальний бібоповий період, музикантів вважали героями і легендами. І в цьому лофті, де звуки міського життя доповнювали какофонію джазових імпровізацій, фотограф завжди залишався в тіні. Не випускаючи камеру з рук, він непомітно для самих музикантів, які часто фотокамери не любили, створював хроніку епохи. Андеграунд, авангард, свобода творчості та спілкування, зняття умовностей — це була золота ера.

Чому джаз? Слова Гербі Генкока, одного з майстрів жанру, можуть дати пояснення: «Під час Другої світової джаз був музикою свободи, а потім під час холодної війни, за залізною завісою, все було так само… людям потрібна була свобода, яку пропонував джаз». А Сміт, на який би війні він не опинився, завжди обирав свободу.

Формула успіху

Юджин Сміт народився в 1918 році в місті Вічіта, Канзас. Фотографія була його пристрастю з дитинства, тож уже після закінчення школи Юджин влаштувався фотографом до кількох місцевих газет. У Нотр-Дамському університеті, куди вступив юнак, так оцінили його талант, що навіть розробили для студента індивідуальну програму з навчання фотографії. Однак усі дороги в мистецтві ХХ століття вели до Нью-Йорка, тому в 1937-му Юджин залишив рідні краї і для початку став працювати у нью-йоркському тижневику Newsweek. Саме там він намацав свій стиль і здобув першу славу, але пішов із видання всього рік по тому, оскільки не хотів використовувати середньоформатну камеру — його цікавив лише об’єктив 35-мм.

Сміт, який вважав себе драматургом у фотографії, завжди був перфекціоністом з високими ідеалами, завдяки чому і змінив роль фотографів у журналістиці. До нього зняті плівки проявляли в редакції без участі автора, потім там же обирали кадри і дизайн сторінки. Сміт поклав край цій практиці, беручи участь у кожному етапі створення журналу. Його знімки завжди відрізнялися якістю друку, але при цьому Юджин, як і всі великі фотографи, покладався на досвід і смак, а не на техніку, заявляючи: «Моя формула успішного друку — звичайна хімія, звичайний збільшувач, музика, скотч і завзятість».

Улюбленим форматом майстра було фотоесе, що складається з декількох зображень, проте Сміта цікавили різні практики і формати: «Я так ніколи і не знайшов кордонів фотографічного потенціалу. Досягнувши кожного горизонту, я виявляв вдалині ще один знак, що вабив. Я завжди на порозі…»

Ідеалізм і реалізм

Найвідоміші фотоесе Сміта, які сьогодні вважаються класикою, були опубліковані в журналі Life. У 1948-му там вийшла серія «Сільський лікар», що оповідає про лікаря з містечка Креммлінг, штат Колорадо. Життя і робота простої людини Ернеста Церіані, єдиного фахівця на всю округу, постали перед Америкою. Фотоесе про лікаря, що відбивало радощі, печалі та страхи післявоєнної країни, — по суті, портрет нації. Церіані потім розповідав про творчий метод Сміта: «Він завжди був присутній. Він завжди був у тіні. Я представляв його іншим, а потім займався своїми справами, ніби він був усього лише дверною ручкою».

У 1951 році вийшла ще одна знакова серія — «Іспанське село. Життя у давніх злиднях і вірі». У рамках кампанії доброї волі між Іспанією та Сполученими Штатами Юджину Сміту дозволили в’їхати до країни. Разом зі своїм помічником Тедом Кастлом він подолав тисячі кілометрів у пошуках підходящого місця для зйомки і зрештою опинився у Делейтосі, селі з 2 300 жителями в Естремадурі, одному з найбільш слаборозвинених регіонів Іспанії. Серія звідти вийшла пронизливою ​​і глибокою, немов класична чорно-біла фотографія ніколи до цього моменту не була настільки величною і настільки трагічною.

Промінь світла вихоплює з темряви шість фігур у чорному і небіжчика у труні, в центрі гарне обличчя молодої жінки — композиція ідеальна завдяки суворій правді. Це селянські похорони в Іспанії середини минулого століття, і знімок американського фотографа відсилає глядача до робіт старих майстрів. Критики часто вдавалися до термінології, яка існує поза світом фотографії, щоб описати роботи Сміта. Наприклад, так говорив про нього Джим Г’юз: «Його фотографії — репродукції, що світяться, з чіткими і точними посланнями — являли собою сплав із продуманих репортажів, світлотіні к’яроскуро, тонкої постановки і безмежної хоробрості».

Незважаючи на успіх своїх робіт, Сміт у 1955 році залишив журнал Life, пояснивши таке рішення в листі головному редактору Еду Томпсону: «Журналістика, ідеалізм і фотографія — три елементи, які повинні стати єдиним цілим, перш ніж моя робота зможе повністю задовольнити мене».

Magnum opus

«Фотографія — це у кращому випадку тихий голос, але іноді один знімок або група знімків можуть привести нас до усвідомлення. Багато що залежить від глядача; фотографії можуть викликати досить емоцій, щоб змусити замислитися», — говорив про свій підхід Сміт. У 1957-му він став повноправним членом кооперативного міжнародного фотоагентства Magnum.

Першим репортажем Сміта, вже в якості фотографа агентства, була монументальна серія про Піттсбург. У 1959 році тільки частина цього амбітного і довгого задуму стала надбанням громадськості: «Монументальна поема місту» з 36-сторінковим макетом, зробленим самим фотографом, з’явилася в журналі Photography Annual.

Однак Сміт вважав цю серію невдалою і мріяв створити книгу про індустріальну Америку, але так і не зумів. Сьогодні важко уявити, що редактори, та й сам фотограф були незадоволені відзнятим матеріалом. Серія про Піттсбург — це торжество фотографії. «Я ніколи не робив знімків, хороших чи поганих, не заплативши за це емоційним потрясінням», — пізніше говорив автор про свої роботи. Піттсбург дійсно підірвав здоров’я і погіршив матеріальне становище художника: у процесі зйомок він витратив багато грошей.

Портрет, пейзаж, військовий репортаж — Сміту вдавалося все. Країни, континенти, рідні Сполучені Штати — допитливості та працездатності майстра не було меж. І все ж він завжди був злегка розчарований собою. «Світ просто не вписується у формат 35-мм камери», — говорив він, вважаючи, що ніколи не зможе зловити в об’єктив сенс нашого існування, наших проблем, болю і радощів.

Він завжди був злегка розчарований собою. «Світ просто не вписується у формат 35-мм камери».

Мінамата

У 1972 році Сміт повернувся до Японії, де не раз бував під час війни. Тепер метою подорожі стало рибальське селище Мінамата, де місцеве населення масово страждало від невідомої недуги, яку влада приховувала, поки все не набуло масштабів екологічної катастрофи. Винною виявилася розташована біля затоки компанія з виробництва добрив Chisso, яка скидала у воду хімічні відходи. Важкі наслідки викликала неорганічна ртуть; мікроорганізми, що живуть у воді, переробляли її на дуже токсичну метилртуть. Мешканці Мінамати, харчуючись рибою з затоки, масово страждали від отруєння організму, і в тяжких випадках хвороба, яка згодом і отримала назву Мінамата, тягла за собою параліч і смерть.

Власники заводу ніяк не розв’язували проблему, поки його працівники не влаштували бунт. Тоді в Chisso встановили фільтри і стали запевняти, що вода вже чиста. Але виявилося, що це лише спектакль: ртуть із води продовжувала отруювати населення. Тоді ж на місце прибув Сміт. Він прожив у Мінаматі кілька років, фотографуючи потерпілих і спілкуючись із місцевими жителями. Знімок «Томоко Уємура у ванні» з дівчинкою, яка не перенесла отруєння ртуттю, був опублікований у журналі Life у 1972 році і допоміг перевернути хід подій. Ця та інші фотографії Сміта привернули до трагедії увагу світової громадськості. До Мінамати з’їхалися екоактивісти, інші країни стали звертатися до Японії з вимогами розібратися в ситуації.

Фотоесе з Мінамати було останнім — у 1978-му Юджин Сміт помер від інсульту. Крім того, Мінамата виявилася і найважчим випробуванням для фотографа, який пройшов війну. Ось як писав про цю історію Джим Г’юз: «Сміт став захисником жертв і сам став жертвою, коли його камери були знищені і він був жорстоко побитий головорізами компанії Chisso. Після того як він частково осліп і не міг фотографувати, йому знадобилася допомога дружини Ейлін, щоб продовжити зйомку і довести до кінця головний фотонарис свого життя… Фотографії з Мінамати — і створена в результаті потужна і зворушлива книга — ознаменували останню главу творчості Юджина Сміта, людини, в якій протиборчі сили журналістики і мистецтва, здавалося, нарешті досягли непростого союзу…»

W. Eugene Smith / Magnum PhotosEast News

68

26

30
83

Більше матеріалів