Після перегляду — видалити: Інтимний щоденник чужого життя
Стандарти краси завжди визначалися культурою і тим, яку роль суспільство приписувало жінкам. «Палеолітичні Венери» з гіпертрофованими на догоду дітонародженню частинами тіла чітко вказували на місце «слабкої статі» біля домашнього вогнища. Повнота іранок епохи Каджарів — на добробут і високе становище, блідість японок — на аристократичне походження, завдяки якому їм не доводиться працювати на сонці.
Сьогодні жіноче тіло усе так само під прицілом цензури і нав’язаних стандартів, чи то арт-проєкт, чи то публікація в журналі або пост у соцмережах. Але Ольга Кирилова вважає, що щиро і чуттєво зняте оголене тіло не може бути негарним. Художниця не слухає коментарі про те, що порядній жінці в її віці не личить таким займатися, і продовжує заповнювати своїми еротичними фотографіями «секретну папку» померлої подруги. Так цей проєкт поступово стає не про чужу історію, а про неї саму і про те, як приймати своє тіло і сексуальність, а ще — просто цінувати життя.
Художниця, фотографка, піаністка з Мінська. Закінчила Білоруську державну консерваторію. Працює з фотографією, відео, перформансом. Публікувалася в журналах «Мастацтва», «Культура», «Большой». Роботи брали участь у номінації Panasonic Reader’s Choice Award Bird in Flight Prize, були представлені на виставках у Білорусі й Латвії.
— Незадовго до своєї смерті моя подруга попросила мене переглянути її цифровий архів і після її відходу видалити фотографії з оголеним тілом. Сама вона вже не могла цього зробити. А можливо, не хотіла видаляти їх раніше строку, ніби вбиваючи себе завчасно. У її проханні звучало не тільки бажання приховати своє приватне життя від сторонніх очей, але і жаль, каяття за такі знімки.
Ми знайомі зі школи, навчалися в одному вузі, знали родини одна одної, разом ходили в гості, подорожували, робили театральні та гумористичні проєкти — загалом, були досить близькими подругами. Після університету трохи розійшлися по роботах і сім’ях, але регулярно бачилися — адже шкільна дружба найпам’ятніша.
Вона була неймовірно життєрадісна, артистична і неповторно граційна — я це знала завжди. Тож вміст папки, якою вона зі мною поділилася перед смертю, повністю з цим образом збігся. Але в той же час стати свідком того, що тобі від самого початку не призначалося, важко і відповідально. Я розуміла, що отримала доступ до архіву не через дружбу, а тому, що займалася фотографією. «Ти знаєш, що з ним зробити», — сказала подруга. Спочатку я відчула незручність, суміш сорому і цікавості, а ще легку ступінь вуаєризму, в якому я згодом розпізнала проєктний фотографічний потенціал.
Я відчула незручність, суміш сорому і цікавості, а ще легку ступінь вуаєризму.
Мене вразили не сюжети знімків із секретної папки, а їхня непридумана краса. Те, що у подруги були коханці, мене не здивувало, а ось те, як скрупульозно вона фіксувала і збирала докази зв’язків, — так. Мені тоді здавалося, що це звичка більш пізнього часу і швидше молодого покоління: робити на телефон нескінченні селфі для соцмереж. Але практично наосліп знімати на перші цифрові мильниці одне одного? Навіщо? У цьому я дійсно відчула «гімн свободі та розкутості» (як про мій проєкт пізніше напише один білоруський критик). Я зрозуміла, що архівація стала її способом пережити і зберегти відчуття щастя, і чітко знала — знімки не повинні зникнути.
Те, що у подруги були коханці, мене не здивувало, а ось те, як скрупульозно вона фіксувала і збирала докази зв’язків, — так.
Усі фотографії були зроблені в досить зрілому віці, близько 50 років, до хвороби, а сам період зйомок охоплював приблизно десятиліття. Зображення були зібрані в кілька папок і розташовані за роками, причому відверті файли не лежали «на поверхні» — іноді їх позначали спеціальні мітки або інший формат. Знайшла я й окрему папку з текстами СМС-повідомлень зі старого телефону. Вони теж були ніби засекречені, заховані серед рядків метаданих, цифр, дат і номерів.
Архів виявився дуже великим. Її дійсно багато фотографували, і вона сама знімала — талановито, чуттєво, з особливим шармом. Ті самі «сороміцькі» фотографії являли собою неймовірно красиві сцени з особистого життя.
Виконуючи прохання, я видалила всі файли, але не змогла допустити, щоб вони зникли зовсім. І я повторила їх із собою замість неї. Я привласнила їх, ставши як свідком, так і співучасницею. Прожила не тільки її життя, але і своє вигадане, додаткове.
Я знайшла камери, якими знімала вона, ходила по магазинах у пошуках одягу, як у неї, підбирала антураж і пейзажі, побачені на її фотографіях. Просила чоловіків позувати і знімати мене. Не всі близькі розуміли мене, і це навіть стало приводом для розриву стосунків.
Я ходила по магазинах у пошуках одягу, як у неї, підбирала антураж і пейзажі, побачені на її фотографіях.
Найдивніший і найголовніший для мене епізод — випадкова зустріч із героєм її історії. Поділившись із ним знімками своїх інсценізацій, я дізналася, що у нього теж були ці відверті фотографії, але він їх видалив. «Для мене це не просто історія зустрічей і побачень, це світ змін у нас двох», — сказав він. Після його слів я зрозуміла, що тепер фотографії дійсно існують виключно в моєму виконанні. І якщо раніше мене відвідували сумніви щодо питань етики, то розмова з героєм інтимного архіву повністю їх зняла.
Не минало й дня, щоб я не думала про свою подругу. Але чим сильніше я переймалася проєктом, тим більше він ставав про мене, немов її історія перетворилася на мою власну. Деякі фотографії при швидкому погляді я не можу відрізнити від оригіналу: ми ніби близнюки. Історія перестає бути про одне приховане особисте життя, перетворюючись на щось для всіх нас спільне, а тому — нормальне і природне.
Я завжди вважала, що немає нічого прекраснішого за наготу. Однак тіло для мене не скульптура, не естетична категорія, а бажання, сила, сміливість, комбінація форм емоцій і жестів. У будь-якому віці, будь-якої статі, будь-якої комплекції. Але те, що особисто мені здавалося втіленням краси і свободи, в очах інших виглядало вульгарним, непристойним і болючим. На мене з підозрою дивився мій хлопець, потім на мою адресу стали говорити брудні слова — спочатку жартома, а потім і всерйоз, — радити лікуватися.
Те, що мені здавалося втіленням краси і свободи, в очах інших виглядало вульгарним, непристойним і болючим.
Звичайно, найчастіше звучало щось на кшталт «пристойній жінці у твоєму віці не личить» або «приватне життя недоторканне». Найсмішніше, одного разу мені дорікнули, що для своїх років я виглядаю дуже добре і тому проєкт неактуальний. От якби я була непривабливою або нещасною, тоді так. Таке ставлення не обов’язково пов’язано з патріархальними поглядами, питання естетики та етики залежать від ринку. Межі між «допустимою» еротикою і виключеним з поля мистецтва порно визначає тимчасово обрана влада.
Оголене тіло насамперед асоціюють з сексуальністю, сексуальність — із неконтрольованими емоціями, неконтрольованість — із некерованістю. Тому секс — це небезпечно, тому що контролювати його неможливо. Але я не бачу причин приховувати себе. Я протестую, виступаю проти страху і брехні. Зрештою, за освітою я музикантка і завжди любила сцену.
Мені близька позиція українського художника Саші Курмаза, котрий випустив фотокнигу «Жадання», де зібрані аматорські еротичні знімки з мережі. Це прекрасне художнє дослідження і, я б сказала, реабілітація та певною мірою легалізація сексуальної фотографії, знову ж таки тому, що «народне» явище стало видимим.
Завдяки архіву і проєкту я дізналася про себе нове, прийняла моє приховане. Архів був відправною точкою, приводом переглянути процес зйомки. Я знайшла свій стиль, заснований на документальній, аматорській фотографії, де важливий не художник (він анонімний, розчинений), а тема, проблема. Факт фотографування став актом фіксації життя, спробою протистояти страху і смерті.
Те, що знімаю я, може зробити кожен, адже фотографують зараз усі. Але не кожен покаже цю «правду», цей «інший» бік. Я наполягаю на можливості існування повної картини і не хочу ділити її на зручну і незручну погляду. Біографію, приватне і загальнодоступне життя я розглядаю як творче поле, а тіло — як інструмент. У цьому сенсі я можу вважати себе тією, хто займається перформативними практиками. Якщо щось існує, воно має право бути побаченим і почутим. А дивитися — справа особиста.
Біографію, приватне і загальнодоступне життя я розглядаю як творче поле, а тіло — як інструмент.
Мені вже більше років, ніж було подрузі. Я хочу знайти порозуміння зі своїм тілом, бажаннями, втратами. Хочу цінувати час, який я проживаю. Інакше я ризикую опинитися в полоні помилкового сорому, страху, провини і зрадити себе і своє життя, «знищивши фотографії». Що я можу зробити, щоб прийняти цей виклик? Безстрашно дивитися в об’єктив камери, відкрито посміхатися і відчайдушно любити.