20 найгірших сучасних будівель Харкова

За певних обставин й у відповідному просторі ця велика будівля могла б навіть подобатися людям. Але об’єкт розташований надто близько до центрального автовокзалу і справляє враження химерної помилки. А спроба запакувати офіси у сферу — від початку спірне і не найзручніше рішення.

Напевне, автори хотіли виділитися та створити враження, що одна фігура врізається в іншу. Це схоже на роботу для вступного іспиту на архітектурний факультет, яку навіщось реалізували в житті. Є багато питань щодо експлуатації. Як мити скло на кулі? Як усередині приміщення повісити ролети чи інакше захиститися від сонця? Як використовувати площу біля вікон, де стіна нахилена всередину, і навіщо її опалювати? Тобто мало того, що зовні це виглядає дивно, архітектор не подумав про зручність. Розрахунок, можливо, був на вау-ефект: люди приїздять із передмістя та інших міст на автовокзал і бачать таку будівлю. Але вийшов колгосп.

У 90-х та першій половині 2000-х у Харкові створили низку утопічних гігантоманських проєктів із куль та інших геометричних фігур, але не реалізували їх. Зокрема, йдеться про роботи Чечельницького і Поліванової. Ця будівля — один із небагатьох проєктів із невиправданою формою, який все ж таки збудували. Водночас не залишає відчуття, що це радше скульптура, яка невідомо як працюватиме у просторі. Поруч автовокзал — зрозумілий людяний об’єкт, яким користуються всі. Elysium же як пляма в міській структурі, він руйнує масштаб і сам зовсім не масштабний людині. Такий БЦ не має користі: пішоходам немає чого туди заходити, а потенційних орендарів він теж навряд чи зацікавить через свою спірність та непрактичність. Біля будівлі 8-смугова дорога, немає площі або тротуару, і в результаті на споруду дивляться здебільшого з машини.

Щоб зрозуміти, чому проєкт потрапив до списку найгірших, варто просто порівняти його з проєктом критого внутрішнього двору у берлінському музеї історії єврейського народу, яким харківські архітектори надихалися. В оригінальному варіанті розгалужені догори опори — це тримальна конструкція, що демонструє витончену роботу архітекторів та інженерів. У харківському варіанті схожі опори — чисто декоративний елемент, а тримальною конструкцією служать примітивні колони по периметру скляного фасаду. Крім естетики у процесі копіювання постраждало ще й розуміння функції нового простору. У Берліні критий внутрішній двір являє собою площу з книжковою та сувенірною крамницями і кафе, де відвідувачі можуть посидіти після тривалої прогулянки музеєм або, навпаки, зустрітися з друзями перед відвідуванням. У харківському варіанті скляна прибудова не має функціонального призначення, але і не прикрашає будівлю. Проблема навіть не в тому, що ідея була запозичена, а скоріше в тому, як цю ідею адаптували до іншого контексту, починаючи від культурних особливостей та клімату і закінчуючи можливостями місцевих будівельних компаній, які архітектор зобов’язаний враховувати.

За словами автора музею, цегляний фасад ломбарду пофарбували у жовтий колір, щоб споруда стала подібною до будівель Олексія Бекетова (найвідомішого архітектора в історії Харкова), які знаходяться поруч. Це безглузда й непотрібна спроба вписати в історичний контекст і так історичну будівлю.

Мене найбільше обурюють пропорції — буквально плаский скляний паралелепіпед із приклеєною арочкою та абсурдним карнизом, який не виглядає переконливо і нефункціональний. У музеї немає нормальних санвузлів, інклюзивності, є проблеми зі сховищами, евакуацією, обігрівом будівлі. Вона вимагала якісної модернізації та реставрації як пам’ятка архітектури, однак усі гроші вклали у скляну штуку. Червоноцегляна архітектура дуже важлива для вигляду Харкова, але будівлю чогось пофарбували в жовтий. «Теплиця» могла б не викликати стільки негативу, якби не це фарбування, металопластикові вікна й невідреставровані інтер’єри.

Тут усе вторинне — як ідея, так і виконання. Щоб скло працювало, воно має бути прозорим, але воно синє, і не видно, що всередині. Білий пластиковий профіль тут теж виглядає недоречно.

Проєкт позиціонували як «вітринний» — уособлення сучасності та здобутків влади. Вийшов же приклад генерації будівель за пінтерест-принципом, коли прототип або його фрагменти довільно переносять в інші обставини. У цьому випадку не можна говорити навіть про використання техніки колажу, оскільки пропорції змінюються як заманеться.

Абсурдність ТРЦ у самому центрі міста здається очевидною, але, на жаль, не українським забудовникам. Для розвинених країн це давно табу, адже такий об’єкт перетягує на себе все життя перших поверхів вулиць — кафе, ресторанів, магазинчиків, — якому ми так радіємо, приїжджаючи до Європи.

Занадто великий Nikolsky затіняє сусідні вулиці й будівлі на них. Також він дисгармонує з історичною забудовою, намагаючись її імітувати.

Пушкінська — досить вузька вулиця, на ній будинки у стилі модерн із витягнутими по вертикалі вікнами. І на противагу цьому, порушуючи всі правила взаємозв’язку нових та старих будівель, тут поставили залізобетонну брилу, обшиту сайдинг-панелями. Ріг будівлі трохи западає півколом усередину, але решта — просто куб, що нависає над вулицею та містом.

На цьому місці знаходилися залишки валів і Харківська фортеця. Розкопки так і не провели, історичні ареали міста вирішили не встановлювати. Як результат — просто зрізали схил із усім культурним шаром. Цинізм будівництва ТРЦ на згадку про храм теж обурливий. Тепер через навантаження на ґрунти почали тріщати сусідні споруди, зокрема бібліотека авторства Бекетова поруч. Збільшилося транспортне навантаження та затори, а екрани на фасаді заважають людям у сусідніх будинках спати вночі. Панорамний краєвид на синагогу повністю перекрито. У самому торговельному центрі між двома гігантськими вежами зробили тонюсінькі колони на різній відстані та золоті літери — верх кітчу.

Будинок зіпсував краєвид з оглядового майданчика «Каскаду», та й сам «Каскад» — тепер від нього залишилася лише назва. Дивна ритміка фасаду, погано підібрані кольори, жахливий масштаб.

У Харкові, на жаль, дуже мало точок, де можна подивитися вдалину та помилуватися краєвидом. Один із таких краєвидів з «Каскаду» був нещодавно хамськи перекритий ЖК «Інфініті».

Черговий новороб, що імітує історичну забудову. Вибивається з контексту центральної вулиці за висотністю, композицією та кольорами фасаду.

Будинок у центральній частині міста позиціонують як елітне житло, але використовують дешеві матеріали низької якості — силікатну цеглу, металопластикові вікна та пінопласт, а у них погано з енергоефективністю й екологічністю. Виглядає все як кітч із 2000-х: унизу граніт, як у будівлях СБУ, угорі — псевдоісторичний мікс із неіснуючих стилів.

Об’єкт великий, його видно з центру, а краєвиди та завершення перспектив вулиць дуже важливі, це як каркас міста. Сумська — головна історична магістраль, і раптом на її завершенні будують пласку, невиразну будівлю, схожу на шафу. Вона стоїть на розі, але ніяк цей ріг не обігрує.

Один із найгірших прикладів архітектури на центральній вулиці міста. Житловий комплекс ілюструє, наскільки важливою є надивленість архітектора, та й у принципі будь-якої людини. Ті, у кого вона є, не хотіли б ні жити у цьому будинку, ні бачити його. Але від нього не втекти навіть уночі: тут використали занадто багато підсвітки, яка перетворює будівлю на різдвяну ялинку.

Сад Шевченка, де знаходиться дельфінарій, є цінною рекреаційною територією. Раніше тут не було розважальних об’єктів, і тоді він справді був міським садом. Пізніше, за радянських часів, там з’явилися зоопарк, кіноконцертний зал «Україна», кафе «Кристал» та інші споруди. Завдяки адекватному плануванню сад став публічним парком, зберігши при цьому свою атмосферу. Дельфінарій уособлює стан професії архітектора 2000-х, коли радянська архітектурна школа вже втратила актуальність, а нова школа ще не сформувалася. Знаходячись по сусідству з гідним модерністським об’єктом — кіноконцертним залом «Україна», він вирізняється своєю неестетичністю та дешевими матеріалами. Конструкції синього кольору (напевне, це натяк на морську тематику) роблять будівлю схожою на супермаркет.

Храм збудували у житловому дворі, що виходить у сквер навпроти ХАТОБу. У місті й без того небагато зелені, сквер активно використовували люди, але раптом тут з’являється паркан, починають вирубувати дерева та зводити церкву. Будівництво не обговорювали з городянами, через що й почалися протести. До того ж це ще й Московський патріархат. Відстань від дзвіниці до житлових будинків неприпустимо коротка, як узагалі обирали місце — незрозуміло. А до входу веде понад 30 сходинок, які важко подолати літнім людям. Є підозра, що мета була побудувати якнайвище. У 1930 році проходив міжнародний конкурс на будівлю музичного театру на цьому місці — брали участь у тому числі Ле Корбюзьє, Вальтер Гропіус та ще більше сотні архітекторів. Тобто цей майданчик завжди був важливим для Харкова, тут потрібно було робити складний проєкт.

Це яскравий представник масової архітектури: без запиту на публічний простір, громадський транспорт — просто квадратні метри заради квадратних метрів. З початку війни активно будують тимчасові об’єкти, ніби ми не знаємо, що буде за кілька років, але тимчасові споруди стануть для нас постійними. Це як нові 1960—1970-ті: максимальне здешевлення робіт, швидке розселення. Не всі розуміють, що купують найнижчу якість середовища, будівництва та архітектури, з людей просто витискають гроші, даючи ілюзію можливості купити квартиру.

Це фавели вже на момент побудови. Спочатку «Воробйові гори» були по 5 поверхів, зараз уже 12, і будуть усе вищими. Тут неможливо жити — звукоізоляції зовсім немає і чутно кожен шурхіт у сусідів. Будинки стоять дуже щільно, у дворах лише парковка, без дерев та благоустрою.

Будівництво книгосховища бібліотеки Короленка у 1980 році завершило силует центру, він виглядав поетично — із вежами та дзвіницями. При цьому сховище було фоновим і не впадало у вічі. З будинком на Квітки-Основ’яненка інша історія: таке відчуття, що зробити споруду фоновою було б принизливо для архітектора-творця. Навіть якщо не звертати уваги на довільний набір з архітектурних форм, використаних у цьому об’єкті, незрозуміла навіть його висота. Усі часто нарікають на засміченість міського простору рекламою, але її хоча б можна зняти. А що робити з ексгібіціонізмом у камені?

Цей будинок-вставка між міськрадою та «Дитячим світом» у нижній частині навіть нормально виглядає. Але якщо підняти очі вище — побачиш архітектурний вінегрет: дивний ріг із колонами, що заступає всередину фасаду, різного розміру та форми вікна, не схожі на вікна у сусідніх будинках. Можливо, головний архітектор у цій будівлі й сидить, щоб її не бачити.

Яскравий приклад самовираження власника та непрацюючих регулятивних механізмів. Будівлю навіть не можна назвати вернакулярною архітектурою, тому що вона не виглядає типовою або традиційною, — це просто уявлення однієї людини про красу та неповага до суспільного простору.

Буває різна якість реставрації історичної забудови. Але коли у дворі будівлі ХІХ століття виникають різнокольорові бані, це максимальний прояв егоїзму. Якщо таке може з’явитися в історичному центрі, отже, що завгодно може? Це ілюструє величезні проблеми у системі.

Ревіталізація колишніх промислових територій є позитивною світовою практикою, але Manufactura не найкращий приклад. У проєкті все виглядало непогано: історичний млин був домінантою композиції, не нижчою за нові будинки. Однак потім висотність корпусів довкола збільшили на 4-5 поверхів, і в результаті старий будинок просто «втопився» на тлі нових споруд. Фабрику утеплили та обклали новою цеглою, через що вона втратила автентичний фасад і тепер виглядає новоробом. У комплексі немає зелені, будівлі розташовані надто близько одна до одної, а всередині взагалі почуваєшся як у бетонному лабіринті.

Приклад того, як рекламні обіцянки повністю розходяться з реальністю. Проєкт мимоволі запустив процеси неконтрольованого зростання сусідньої забудови, і тепер, здається, ми втрачаємо простір набережної.

Проблема проєктів на кшталт ЖК «Зарічний» не лише в естетиці. Набагато серйозніші питання виникають у площині міського планування: немає комплексного підходу до розвитку територій та зонінгу, який регулював би забудову. Відсутність правил уже сформувала образ Києва, де багатоповерхівки непередбачувано виникають у панорамі міста, створюючи конфлікти, напругу та пустирі на стику окремих зон, не об’єднаних загальною стратегією розвитку. ЖК «Зарічний» у Харкові — це наслідки тих самих процесів.

Будинок зіпсував міську панораму, він стирчить серед малоповерхової забудови, і це видно з річки, набережної, із саду Шевченка — та з усього району. Незрозуміло, чим зумовлена форма будівлі та шпиля, а фасади — голі і пласкі.

ЖК нависає над містом і знаходиться в лісопарку, де заборонено навіть прибирати дерева, які впали, а не те що будувати п’ятнадцятиповерхівки.

У цього будинку навіть назва знущальна — від Баухауса тут, на жаль, нічого не взяли: ні етику, ні горизонтальне членування, ні соціалістичний базис. А захоплення території лісопарку назвали «екологічним та престижним розташуванням».

Bauhaus складається з двох свічок, з’єднаних двома містками, які не є публічним простором комплексу. Вони могли б стати зоною для спілкування сусідів та прогулянок, але ні — це просто частина квартир. І такі переходи не зовсім чітко зроблені конструктивно: вони навіщось додатково зафіксовані трикутними виступами колон, які закривають світло і сонце квартирам нижче. Намагалися створити вау-ефект та збільшити площу, а погіршили ситуацію іншим мешканцям. Назва, звичайно ж, обурлива. Баухаус — це біблія сучасного архітектора, ми навчаємося на принципах Вальтера Гропіуса та Людвіга Міса ван дер Рое. Але їхні ідеї зіпсували, зробивши величезні безликі фасади з яскравими плямами, та ще й вирубавши частину лісопарку.

Приклад, коли архітектор готовий використовувати будь-які прийоми, аби виділитися. Складається враження, ніби торговельний центр зводили поступово, у міру одержання прибутку від уже побудованих частин. Якби існували чіткі правила використання зовнішніх вивісок, підсвічування фасадів, заміни скління, будівля не виглядала б вінегретом.

Смішно, що у списку є будівля і з кулею, і з конусом. Здається, використання геометричної фігури, на думку авторів, є запорукою успішної архітектури. Насправді це яскравий приклад того, як не потрібно випендрюватися. У архітектора має бути розуміння тектоніки: нижня частина будівлі — найбільш масивна, середина полегшена, а верхня частина — ще легша. Тоді об’єкт виглядає гармонійно. Вміло порушувати правила можна, але в даному випадку це не дуже хороша спроба знайти сучасну форму та імплементувати її в історичну забудову. Завдання вхідного порталу — запрошувати відвідувача до будинку, а не нависати над ним гільйотиною. Крім того, маленькі вікна-бійниці не співвідносяться з вікнами довколишніх споруд.

Зазвичай скло дозволяє створити витончену легку конструкцію, але тут вийшло навпаки — агресивна форма, позбавлена ​​витонченості.

Хотіли зробити європейську будівлю з криволінійним фасадом, а вийшла пом’ята коробка. Такий надуманий складний фасад — як некрасивий одяг, за яким не видно суті.

Це не архітектура майбутнього, а прикрашання, і стримане рішення підійшло б більше. Подібні центри мають бути прозорими та виглядати дружелюбними. Тут же — кубик із бляшаними прикрасами, навколо якого неприємне середовище: багато плитки, немає де сховатися від сонця.

На ділянці театру є два ділові центри, що затиснули його немов у лещата. Також дивна стратегія — зібрати всі атрибути театру на невеликій ділянці: тут і фронтон (1) з колонадою, і статуї, і контрфорси (2) на додачу. Через таку надмірність перед входом не залишилося вільного простору.

Згорілий театр довго не відновлювали, тільки обговорювали, яким він має бути. Закінчилося дивним проєктом, у якому відчувається рука архітектора Рабіновича. Він любить в історичному середовищі робити будівлі жовтого кольору у псевдокласиці зі скульптурами. З фасаду виступають контрфорси, на вершинах якісь псевдоантичні статуї. Це все відлуння 90-х і кітч. У Рабіновича є об’єкти ще гірші, коли він був головним архітектором області, у його віданні знаходилася охорона пам’ятників — тоді багато які з них постраждали при реконструкції. Найпроблемніші питання для того покоління архітекторів — ставлення до спадщини, їм наче треба робити пам’ятники собі. Не допомогло навіть те, що в команді були Олександр Яковенко та Олександр Другак, в яких у портфоліо, наприклад, музей Макаренка, — це тонка постмодерністська архітектура.

Цікавий приклад того, як не найгірша на вигляд будівля може виявитися недоречною в результаті розвитку певного району. Хоча стиль об’єкта виглядав не дуже вдалим ще під час зведення: будинок знаходиться біля блискучого, на нашу думку, прикладу повоєнного модернізму — готелю «Мир». Псевдоісторичну стилістику фасадів часто обирають, щоб вписатися в навколишню історичну забудову. У цьому хоча б можна побачити логіку. Тут же навколо споруди ХХ та ХХІ століття, псевдокласика здається недоречною. Навіть якщо абстрагуватися від фасадів, недостатня поверховість на тлі пізнішої забудови робить цей об’єкт чужим у загальній структурі району.