Я грав у кожному туалеті: Як із крихітних клубів виростають володарі «Греммі»

Muse починали виступати в закладах, що часто не мали навіть гримерок, і артисти переодягалися де доведеться. У Британії подібні крихітні андеграундні клуби буквально називають «туалетними» (toilet circuit). Задушливі, темні, пропахлі потом, вони тим не менш формували навколо себе ком’юніті та впливали на музичну сцену в масштабах одного міста, а іноді й цілої країни. Але, що найважливіше, ці майданчики допомагали новим талантам отримати першу аудиторію на шляху до переповнених стадіонів. Так сталося з Muse і багатьма іншими відомими музикантами, які володіють не однією статуеткою «Греммі».

Подібні місця ще називають андеграундними, grassroots, DIY, а визначальним для них є те, що всупереч трендам сучасного музичного ринку вони не покладаються виключно на бізнес- і маркетинг-стратегії. Однак при цьому стають центрами культурного життя.

Sex Pistols у 100 Club

Важливу роль у популяризації британського панку зіграв невеликий клуб 100 Club на Оксфорд-стрит. Спочатку заклад орієнтувався на джаз і називався Feldman Swing Club. Але в 1976 році саме тут виступали тоді ще невідомі Sex Pistols.

Після концерту менеджеру групи Малкольму Макларену прийшла в голову ідея провести у 100 Club дводенний марафон 100 Club Punk Special, який допоміг би сцені, що зароджується, вибратися з підпілля. У події крім Sex Pistols взяли участь ще кілька гуртів, ідеологів британського панк-руху: Subway Sect, Siouxsie and the Banshees, Clash, Stinky Toys, Chris Spedding & The Vibrators, The Damned і Buzzcocks. У невеликому залі клубу зібралося близько 350 осіб, серед яких були Вів’єн Вествуд, Шейн Макгоуен, Стів Стрейндж.

Апогеєм усього цього шабашу став інцидент у найкращих традиціях скандального Сіда Вішеса, який тоді ще не був басистом Sex Pistols, а грав на барабанах у Buzzcocks. Коли на сцену вийшли The Damned, Сід жбурнув у гурт склянку. Осколки розлетілися в різні боки, і один із них потрапив в око дівчині у глядацькій залі. Незважаючи на нещасний випадок, мета Макларена була досягнута: після 100 Club Punk Special найбільша звукозаписна компанія EMI уклала з Sex Pistols контракт на два роки. Щоправда, музикантам не вдалося протриматися в її каталозі й половини цього терміну — після виходу їхньої скандальної пісні God Save the Queen угода була розірвана.

Брит-поп-ікони в Camden Falcon і The Laurel Tree

Ще однією знаковою музичною епохою, що почалася у стінах крихітних клубів Лондона, став брит-поп. На противагу гранжу і шугейзу, що поширилися у 80—90-х роках і відрізнялися звуковими спотвореннями та шумовими ефектами, представники цієї сцени поверталися до гітарного стилю рок-н-ролу 60-х (гурти The Who, Rolling Stones, The Kinks). У ліриці ж вони зачіпали теми і проблеми, актуальні для молодих британців того часу.

Культовий район Камден у 90-х був, мабуть, головним притулком музикантів нової брит-поп-хвилі. Завдяки виступу в розташованому там клубі Camden Falcon у 1990 році The Blur змогли підписати свій перший контракт. До слова, гурт не тільки грав, але й оновлював гардероб у Камдені, на одному з найзнаменитіших у Лондоні маркетів, формуючи образ покоління Cool Britannia.

У клубах-пабах району свою кар’єру також починали Oasis, The Darkness, Franz Ferdinand і Coldplay. Останні вперше вийшли на сцену в The Laurel Tree. З 1993 по 1996 рік цей непримітний паб перетворювався суботніми вечорами на тусовочне місце. Біля входу шикувалися величезні черги — всі хотіли прорватися на вечірки-концерти Blow up, які організовував DJ Paul Tunkin. Той втомився від «несмаку» гранжу, що не тільки захопив британські чарти, а й сильно впливав на мейнстримну культуру і моду. Безформне заплутане волосся, розтягнуті светри і сорочки не за розміром, сутулі силуети — все це було прямо протилежне тому образу, який породили Blow up. Стильні хлопчики й дівчатка з ідеальними андрогінними зачісками та макіяжем — ось яку публіку Пол привів у The Laurel Tree. Деймон Албарн, Грем Коксон, а також учасники Suede і Elastica стали завсідниками цього крихітного пабу зі «зрадницьки вузькими сходами».

Що ж стосується Coldplay, то на сцену The Laurel Tree вони виходили ще будучи гуртом Starfish, у рамках ночі Jelly babies. Виступ музикантів тоді відвідало 150 глядачів — ніщо за мірками подальшого успіху колективу.

Адель, Slaves, The Libertines та інші зірки громадського туалету

Зрозуміло, культові невеликі майданчики знаходилися і знаходяться не тільки в Лондоні. У Британії один із найвідоміших донині працює в містечку Танбрідж Велс Коммон. Це клуб The Forum, який вміщує лише 250 осіб, — він і справді розташований у приміщенні колишнього громадського туалету. Будівля була зведена муніципалітетом ще в 1939 році, її деякий час також використовували як міський склад. У 1993-му, коли вона давно була покинута, до неї придивилися четверо друзів Джейсон Дормон, Майкл Оярзабал, Пітер Гоар і Марк Девід. Вони шукали постійне місце для проведення концертів.

Один із найвідоміших майданчиків Британії — клуб на 250 осіб у приміщенні колишнього громадського туалету.

The Forum відкрився в січні 1993 року, і його одразу ж заповнили підлітки, які фанатіли від гранжу. Для багатьох клуб став не просто закладом, де можна почути улюблених артистів, а й справжнім домом. На початку своєї кар’єри в The Forum виступали Muse, Mumford & Sons, Coldplay, Oasis, Адель, The Libertines і багато інших. У цих стінах також проходили перші концерти Slaves і The Standard Lamps, коли була заповнена лише чверть зали для глядачів.

У 2007-му The Forum зробив пародію на обкладинку альбому The Beatles «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band», показавши всіх найзнаменитіших музикантів, які тут виступали. Команда і волонтери проєкту з року в рік переповідають одне одному безліч кумедних історій, пов’язаних з артистами. Наприклад, як гурт Seafood провалився під дерев’яну сцену прямо під час виступу. Або як гастрольний автобус співачки Адель застряг у багнюці біля клубу.

Green Day та інші банди Gilman

Американський гурт Green Day теж відзначився на сцені The Forum. Однак становлення колективу прямо пов’язане з іншим альтернативним клубом — простором Gilman на 250 осіб, розташованим в американському містечку Берклі, штат Каліфорнія. Творці закладу, автор зіну про рок-музику Maximumrocknroll Тім Йоганнан і Віктор Гайден, прагнули відкрити клуб, в якому артисти могли б вільніше взаємодіяти з аудиторією, а замість традиційної управлінської структури була б демократія.

Роботу Gilman підтримувала команда волонтерів. Простір досить швидко перетворився на місце сили для панк-молоді, яка знаходила там притулок від буденних проблем і турбот. Цікаво, що цьому ескапізму сприяла виключно музика, оскільки Gilman від самого початку заявив про себе як про заклад, вільний від алкоголю і наркотиків. А ще тут засуджували будь-який вид дискримінації, що б це не було — сексизм, гомофобія, насильство або трансфобія.

Крім етичних принципів клуб виділявся своєю еклектичною програмою. Він не робив ставку виключно на спід-метал і жорсткий хардкор, які правили в американському панк-середовищі у 80-х. Там також проходили, наприклад, ска-панк-концерти.

Gilman активно брав участь у розвитку локальної сцени. Однак одним із ключових принципів, яких повинні були дотримуватися музиканти, охочі приєднатися до його сім’ї, стало збереження незалежного духу: ніякої комерції та мейнстриму. Власне, через це Green Day, які випустилися на мейджор-лейблі, і вигнали з «рідного гнізда». Хоча на початку шляху колектив вважався одним із найбільш працьовитих в Gilman-колах — до 1994 року вже записав два альбоми і завоював популярність і повагу в андеграундній тусовці. Після того як Green Day опинилися під забороною, на стіні закладу з’явився напис із погрозами на адресу їхнього соліста Біллі Джо Армстронга. Свій розрив із клубом музиканти відобразили в пісні «86» (1986-й — рік заснування Gilman), що увійшла до альбому Insomniac.

Повернутися у стіни Gilman гурту все ж вдалося. У 2015-му клуб офіційно розбанив Green Day, і музиканти виступили там у рамках благодійного концерту. До цього окремі учасники проєкту також рідко, але все ж виходили на рідну сцену. Була, наприклад, поява Армстронга у 2010-му. А ще Green Day знімали в Gilman кліп на пісню Revolution Radio.

Віра, нірвана, любов

До того як випустити Nevermind і стати героями покоління, Nirvana теж виступали далеко не на стадіонах і не у прайм-тайм MTV. У 1989 році гурт приїздив до невеликого нідерландського міста Гронінген, щоб зіграти в місцевому клубі Vera на розігріві у TAD. Квитки були розпродані, зал переповнений, одне слово, справжній тріумф — саме так можна подумати, якщо порахувати всіх людей, які стверджують, що відвідали концерт. Насправді на ньому були присутні не більше 60 осіб, що, однак, не завадило команді закладу назвати виступ Nirvana легендарним.

У Vera у принципі ніколи не дотримувалися ідеї «чим масштабніше, тим краще» і завжди були відкриті для експериментів. Так, у 70-х промоутери майданчику привозили до Гронінгена найінтригуючі гурти нової хвилі XTC, Gang of Four, The Only Ones і, звичайно ж, Joy Division. Список поповнювався з кожним роком. U2, Sonic Youth, Нік Кейв у складі Birthday Party, Franz Ferdinand, The Kooks, Dead Moon, The White Stripes — продовжувати можна нескінченно.

До того як Vera перетворився на «центр андеграундної поп-культури», у його приміщенні базувалася студентська організація — платформа для пошуку однодумців і проведення відкритих дискусій. «Veri et Recti Amici (V.E.R.A)», в перекладі «Справжні і щирі друзі», — каже давній напис над входом до клубу. Спершу кодекс організації був досить консервативним, він забороняв вживання алкоголю і навіть музику. Однак із часом Vera ставала все більш прогресивною і відкритою, деякі її члени почали проводити концерти. У 1986 році простір остаточно визнали музичним майданчиком.

Як і належить культовому місцю, стіни Vera зберігають безліч історій, і з ім’ям Кобейна пов’язані мінімум дві. Перша — той самий концерт 1989 року, а ось друга стосується дружини музиканта Кортні Лав. У 1991-му гурт Hole, в якому співала Лав, також приїздив виступати до Гронінгена. Колектив готувався до виходу на сцену Vera, коли в офісі програміста клубу Пітера Вінінга задзвонив телефон. На іншому кінці дроту був соліст Nirvana.

Як і належить культовому місцю, стіни Vera зберігають безліч історій, і з ім’ям Кобейна пов’язані мінімум дві.

«Коли я зняв слухавку, Курт попросив мене зробити пропозицію Кортні від його імені, — згадував Вініг. — Я відмовився, але запропонував покликати її до телефону». Ми, можливо, ніколи не дізнаємося, про що конкретно говорила тоді пара. Напевно відомо лише те, що їхнє весілля відбулося в лютому 1992 року на сонячних Гаваях, через три місяці після того самого вечора у Vera.

Фокус на своїх

В Україні незалежним музичним інституціям доводиться досить непросто, однак є ті, кому вдається залишатися на плаву. Так, Тарас Хімчак відкрив Mezzanine ще у 2014-му. Простір розмістився на третьому поверсі стрічкоткацької фабрики на Нижньоюрківській, 31, прямо по сусідству з культурним центром Closer. Спочатку Тарас і його колеги з AZH promo і Start studio збиралися використовувати місце як арт-офіс, але зовсім скоро там з’явився бар, а потім почали проходити концерти і вечірки.

«У 2010 році в Україні практично не організовували інді-концерти на 100-150 глядачів. До країни тоді вже стали приїздити великі гурти, на кшталт Placebo, які збирали Палац спорту. А якщо і траплявся якийсь інді-виступ, то найчастіше відбувався він у пабах, де головним для людей було поїсти і випити, а не послухати музикантів», — згадує Хімчак. Тарасу і його друзям хотілося змінити цю парадигму, і тоді вони самі почали організовувати виступи цікавих артистів на різних локаціях, де бар не опинявся в центрі уваги. До стрічкоткацької фабрики це були кінозали і театри, Національна опера та інші небанальні об’єкти. Спершу привозили в основному іноземців, проте у 2014—2015 роках багато хто відмовлявся від гастролей в Україні, тому формат довелося переосмислити.

У 2010 році в Україні практично не організовували інді-концерти на 100-150 глядачів. До країни тоді вже стали приїздити великі гурти.

Сьогодні Mezzanine робить акцент на локальну сцену. Тут, наприклад, пройшов найперший виступ тоді ще маловідомого колективу Latexfauna. «Вони тільки-тільки випустили перший EP на чотири треки. Я його послухав і подумав: „Воу! Це круто“. І ми їм написали». Зараз гурт регулярно збирає Atlas. Виступи білорусів «Петля Пристрастия» в Mezzanine, де поміщається всього 250 осіб, — це завжди солд-аут, проте учасники проєкту продовжують повертатися туди.

Електронна музикантка і лайф-виконавиця Олеся Онікієнко, вона ж NFNR, теж не раз грала в Mezzanine. Вона бере участь у проєкті How Far Is Now, який клуб реалізує за участі ще трьох незалежних музичних інституцій із різних країн. Через свою жанрову специфіку артистка все ж таки віддає перевагу великим просторам з певною акустикою, однак вважає, що саме незалежні маленькі клуби сприяють розвитку локальної сцени. «Мені подобається, що ось такі майданчики більше представляють наших музикантів, не орієнтуючись на привезення. Тому що великі гравці, як правило, захоплені відомими іменами і не помічають того, що відбувається навколо», — зазначає вона.

Виступати Олеся теж починала в DIY-клубі, культовому київському «Ефірі». «Звідти виросло дуже багато музикантів. І там був мій перший концерт і ще безліч виступів, які стали для мене в деякому плані навчальним досвідом. Я переглянула свій підхід до виконання», — згадує вона. Сьогодні Онікієнко і сама влаштовує вечірки в рамках проєкту Womens Sound, який вона курує, і впевнена, що важливо давати новачкам можливість проявити себе: «Я бачу, як багато нової та цікавої музики у нас з’являється. Тоді чому б у ситуації пандемії, коли іноземці не можуть приїхати, не змістити фокус і не почати пишатися власною сценою?»

Подібної думки дотримується і польська промоутерка Кароліна Южва. Вона зазначає, що сьогодні, коли весь музичний сектор намагається впоратися з наслідками карантину, незалежні музичні простори і grassroots-ініціативи особливо важливі. «Ми більше не можемо працювати так, як звикли. Нам потрібно рухатися в бік менш масштабного і більш усвідомленого, особливо по відношенню до природи, підходу. І нам потрібно більше співпрацювати», — каже Кароліна. Вона підкреслює, що акцент на локальних музикантів зараз змістився в багатьох країнах Європи. І не тільки тому, що організувати привезення іноземних виконавців наразі складніше. Величезна перевага місцевих артистів і в тому, що вони щиро зацікавлені брати участь у різноманітних проєктах, що розвивають їхню сцену.

Зараз акцент на локальних музикантів змістився в багатьох країнах Європи. Місцеві артисти зацікавлені брати участь у проєктах, що розвивають їхню сцену.

Невеликі місця, як і раніше, стикаються з труднощами малого бізнесу — джентрифікацією, натиском великих комерційних проєктів-конкурентів, відсутністю держпідтримки, нападками з боку жителів сусідніх будинків і поліції. Але ком’юніті та музиканти, для яких подібні хаби стають місцем сили, незмінно підтримують їх. Так було, коли клуби отримали фінансову допомогу від своїх відвідувачів в рамках краудфандингових кампаній, запущених у карантин, або під час протесту проти поліцейського свавілля на Подолі. І це найпрекрасніше в маленьких незалежних просторах: ти приходиш туди просто послухати музику, а йдеш частиною чогось більшого.

Фото на обкладинці: Кадр із фільму «Сід і Ненсі» про соліста Sex Pistols, Initial Pictures / AFP