У війни не дитяче обличчя: Донбас Альони Гром

Обмін полоненими між Росією та Україною, а також затвердження президентом «формули Штайнмаєра» дали багатьом сподівання, що російсько-український конфлікт завершиться. Однак очевидно, що навіть у цьому випадку життя в зоні АТО налагодиться не скоро: кількість переселенців із Донецької та Луганської областей перевалила за півтора мільйона людей, було зруйновано тисячі будівель та об’єктів інфраструктури, багато підприємств припинили свою роботу.

— До війни моя сім’я мала невеликий бізнес. У січні відсвяткували новосілля, а навесні новий будинок довелося покинути.

Після анексії Криму не було сумнівів, що станеться війна на Донбасі: за лічені дні місто розділилося на своїх та чужих. Я постійно стежила за подіями у Донецьку, навіть встановила мобільну рацію Zello — там сепаратисти обговорювали свої дії. Іноді я чула, як місцеві говорили щось на кшталт «У мене сусіди проукраїнські, живуть за такою адресою, прізвище таке, приїжджайте». Таксисти, підвозячи пасажирів, намагалися їх розговорити та дізнатися їхню позицію, а потім доповідали, де їх висадили і як ці люди виглядають.

Я розуміла, що незабаром приїдуть і за нами. Спочатку я мала надію залишитися в Донецьку, але потім на очі потрапила стаття про людину, яка кілька років провела в Боснії під час війни. Вона давала поради щодо виживання в окупованому місті, а наприкінці статті зробила висновок: «Якщо у вас є хоч один шанс залишити воєнну зону, скористайтеся ним».

Ми виїхали з міста вночі, взяли тільки необхідне — сподівалися повернутися. Перший український блокпост знаходився під Дніпропетровськом — ще ніколи я так не раділа українському прапору.

Я ще ніколи так не раділа українському прапору.

У Школі Bird in Flight я вперше працювала з темою біженців та конфлікту в Україні. Для мене це був корисний і водночас травматичний досвід: я зняла проєкт про художницю, яка втекла від війни. Вона намагалася адаптуватися і вижити, без будь-якої допомоги з боку держави.

Ми з героїнею постійно говорили про війну та дім, знову і знову переживаючи ці страшні події. Бажаючи зняти максимально правдиві портрети, я намагалася викликати в неї сильні емоції і доводила її до розпачу. Це було дуже болісно, і якоїсь миті я почала дистанціюватися, захотіла швидше закінчити проєкт.

У результаті в мене залишилося відчуття незавершеності, недомовленості. Після закінчення школи я хотіла продовжувати знімати у жанрі концептуальної фотографії, порушувати важливі соціальні питання. Через рік я емоційно відновилася і повернулася до теми, коли навчалася у школі Віктора Марущенка. Тепер я могла реалізовувати свої задуми.

Я побувала в різних районах «сірої зони» — спілкувалася з різними людьми, спостерігала за їхнім життям. Я переключила увагу на тих, хто опинився в набагато гіршому становищі, і це допомогло мені вийти зі стану жертви.

Я переключила увагу з себе на тих, хто опинився в набагато гіршому становищі.

Діти — найщиріші люди у світі. У них усе справжнє: справжній сум, посмішка, страх, радість. Їм складно приховувати свої емоції. Їм притаманне повне і беззастережне прийняття всього, що відбувається. Діти не вміють маніпулювати, бо ще не здатні спрогнозувати дії та реакцію незнайомої людини. Я їм довіряю.

Мої герої — це ціле покоління, яке зростає під час воєнних дій. У багатьох із них не було життя без війни, для інших війна — половина життя. Їхньою реальністю є зруйновані будинки та військові з автоматами, мішки з піском на вікнах та міни навколо міст і сіл. Їм доводиться ховатися у підвалах від бомбардування, вони бачать смерть знайомих та рідних. Діти, що живуть на війні, швидко ростуть, у них дорослі очі.

У багатьох із них не було життя без війни.

Незабаром вони стануть повноправними членами українського суспільства — отримають посвідчення особи і право голосу, обов’язки і травми попередніх поколінь. Їхнє майбутнє виросте із сьогоднішньої воєнізованої реальності. Це неминуче, хоч би як закінчилася ця війна і хоч би як її описуватимуть у підручниках історії.

У книзі «У війни не жіноче обличчя» Світлана Алексієвич показує війну під незвичним кутом зору: вона опитує простих жінок щодо їхнього життя та переживань під час війни. Головна ідея Алексієвич у тому, що ЗМІ й письмові звіти про будь-яку війну зазвичай зосереджені на тактиці, стратегії й кількості загиблих, а цифри замінюють справжність людських життів — такою є «чоловіча перспектива». І навпаки, жіночий досвід доповнює ці описи стратегіями виживання, емоційним досвідом, любов’ю та болем втрати.

У моїх проєктах немає оборонних дій та героїчної боротьби, але є життя людей, які здатні пережити цю війну. Мої фотографії — не плач, а підтвердження життя. Я фіксую життя під час цієї війни, щоб воно не було стерте з історичної та культурної пам’яті.

Я часто їжджу до «сірої зони» із групою волонтерів з «АКЦентру» — допомагаю їм і попутно знімаю для себе. Ці поїздки складні і фізично, і морально. Я повністю залежу від ситуації, мені важко щось передбачати та планувати; часто я не знаю, в якому місті спатиму наступної ночі. Але я встигаю відвідати багато міст у воєнній зоні та відстежити зміни, які там відбуваються.

Багато спілкуватися, на жаль, не виходить: час у воєнній зоні завжди обмежений. По можливості беру у місцевих інтерв’ю — питаю, як виживають, що відчувають. Я розумію цих людей і співчуваю їм — а багато хто з них довіряє мені: адже ми залучені до однієї і тієї ж трагедії.

З деякими героями я підтримую стосунки після зйомки — листуюся, надсилаю фотографії, іноді потрібні речі. Якось у Мар’їнці я зустріла знайому, з якою навчалася в академії. Вона мати-одиначка, на той момент чекала на третю дитину. Якось вона сказала: «Мої діти жодного разу не бачили море». Повернувшись до Києва, я купила великий надувний басейн та послала до Мар’їнки. Мені здалося, що це гарна ідея, але щойно його надули, почався артилерійський обстріл — у басейн потрапив уламок і пошкодив його. Здається, потім той басейн все ж таки залатали.

У червні 2019-го я прочитала в новинах, що під час артобстрілу поранено дівчинку та її рідних. Будинок був повністю зруйнований, вони потребували допомоги. Я впізнала Варю — двома роками раніше брала у неї інтерв’ю для проєкту «Діти війни говорять». Я зв’язалася з Червоним Хрестом та попросила відкрити рахунок для допомоги постраждалим. Зі співробітниками організації ми зібрали більше 44 тисяч гривень; люди з усього світу відправляли посилки та пропонували житло.

Взимку я створила проєкт «Заморожений конфлікт». Це «символічний портрет» території, пошук візуальної ідентичності сучасного Донбасу, спроба передати його образ за допомогою візуальних маркерів.

Схожу метафоричну мову я використовувала в «італійському» проєкті про біженців «Гербарій». У ньому я розповідаю про тих, кого стихія викинула на чужий берег. Я спробувала передати межовий стан такої людини: з одного боку, відмову від свого «коріння» — сім’ї, будинку, ідентичності, власного минулого, з іншого — надію та пошук нового місця, бажання вирватися з перипетій і залишити свій слід на новій землі.

Для цього я використала коріння, гілки дерев, суху траву, підошву — все, що море викинуло на пустельний пляж італійської Калабрії, куди прибувають мігранти. Епіграфом цього проєкту стала фраза італійського режисера Паоло Соррентіно: «Знаєте, чому я харчуюся одними корінцями? Тому що коріння — це важливо».

Я створюю соціальний портрет суспільства, який проявляється через повсякденне життя пересічних людей. Я хочу відобразити «дух часу», але не через потужні образи, а через малопомітні деталі. Я застосовую різні підходи: від репортажної зйомки до гри з асоціаціями, використовую чужі фотографії та архіви — все, що допомагає глибше висловити ідею і почуття.

Своїми знімками я ставлю суспільству питання: як допомогти людям, які опинилися у зоні воєнних дій? що таке світ та спосіб життя під час війни? як продовжувати жити? Я дозволяю тим, хто мешкає на мирних територіях, почути голоси і побачити людей, які опинилися в зоні воєнних дій. У той же час я використовую фотографію як соціальну і психологічну допомогу для себе, своєї сім’ї та свого суспільства.

Стан, який сьогодні переживає Україна, описано неодноразово. Війни добре вивчені, реакція суспільства на них теж. Втома від війни призводить до байдужості та ігнорування проблем. Я створюю проєкти частково на знак протесту проти байдужості. Люди потрапили в біду, сталося найстрашніше. Я відчуваю відповідальність перед собою і тими, хто став жертвою війни.

Конфлікт торкнувся більшої частини території України. Війна так чи інакше торкнулася кожної оселі, вона йде всередині нас. Я думаю, що треба перестати ховати голову в пісок і сподіватися на диво. Насамперед потрібно побачити інших людей та розпочати з ними діалог.

Війна йде всередині нас.