Клубне життя: Ностальгія за радянськими будинками культури

За радянських часів будинки чи палаци культури були центрами розважальної та просвітницької роботи. Вони стали масово розвиватися на початку минулого століття з так званих народних будинків — установ, головною метою яких була можливість здобуття освіти у вечірній час дорослими і позашкільна робота з дітьми. Так влада прагнула об’єднати освіту, дозвілля й агітацію.

Згодом незалежні країни почали відмовлятися від радянської назви, перейменувавши БК на культурні центри і концертні зали. Подекуди такі установи перетворилися на блоки офісних приміщень, копіювальних студій та стоматологічних кабінетів.

Спочатку це була класична історія повернення додому.

— Однією з особливостей роботи з фотографією є можливість постійно переосмислювати та переоцінювати те, що було зроблено раніше. Я зняла серію Stasis у місті Стаханові Луганської області десять років тому. Спочатку це була класична історія повернення додому: людина, яка залишила малу батьківщину, повертається, щоб зіставити свої внутрішні точки відліку з дійсністю. Відтоді саме життя створило для цієї роботи новий контекст — з російською окупацією будинок був втрачений, і це місце перестало існувати у тому вигляді, в якому воно було на фотографіях.

Інший сенсовий шар, без якого більше не можна сприймати цю серію, — декомунізація: місто перейменували зі Стаханова назад на Кадіївку, нею воно було до 1986 року. Життя виявилося набагато багатошаровішим за мистецтво. У Будинку культури перша декомунізація сталася ще у 90-х, коли на одному з центральних панно зафарбували Леніна та Сталіна. На просвіт їх завжди було видно — на мою думку, непогана метафора наших днів.

Це був мій перший проєкт, повністю знятий тільки на середньоформатний плівковий Hasselblad. Я не люблю говорити про фототехніку, але тут вона вплинула на все — неквапливість кадру, промальовування простору та, звісно, квадратні відбитки. У моєму дитинстві досвіду аналогової фотографії не було: я починала з поганої цифри на початку нульових, і перейти у світ плівки та вимогливого середнього формату було непросто. Мені хотілося документувати особисте, як Алек Сот та Емі Штайн, — з елементами напівказкової постановки. Цю постановку зробила ностальгія — моя і суспільна.

У маленькому місті культурне й інтелектуальне життя стікалося до Будинку культури. На початку 90-х у БК розміщувався офіс інтернет-вузла, де працював мій батько. Поруч був спортзал, секція бальних танців та редакція міської газети. Я приходила сюди кілька разів на тиждень і приносила свої тріумфи й падіння — розбите серце, перемогу у «Що? Де? Коли?», звітний концерт з музики, — а поруч були оббиті крісла на поверсі, оксамитові штори і новорічна ялинка — 1996.

У Будинку культури перша декомунізація відбулася ще у 90-х.

Мені було важливо знімати інстинктивно, інтуїтивно, проводячи через камеру ці роки, які мене зробили. Камера виступала каналом, який з’єднував серце, спинний мозок, нутро та свідомість, і викликала коротке замикання. Зйомки за кілька заходів виявили якусь невидиму радіоактивність; через кілька років я дізнаюся, що це оптичне несвідоме за Беньяміном. У голові я знімала цю серію попередні п’ятнадцять років — проводячи в будівлі нескінченні години на гуртках, курсах, концертах, екскурсіях, заняттях.

Проєкт має ще два шари, що слідують за моїми фотографіями. Мені пощастило знайти та відзняти архівний матеріал і запрошення на заходи у БК за двадцять років, які склали другий корпус роботи. Потім трапилася і третя ітерація проєкту: майже півтора року, поки це було можливо технічно, я збирала в інстаграмі усі публічні фотографії, зроблені у БК, разом з іншими знімками Донецької та Луганської областей. Частково це було продиктовано почуттям тривоги (якийсь час мої рідні та близькі жили на окупованих територіях), частково — проєктом Fakecontrol, де ми з друзями розвінчували російську пропаганду. Тут особисте — абсолютно точно політичне: оригінальні тихі світлини раптом почали включати нову топографію, інстаграм, політику й нашу спільну травму.

Стахановські кадри з інстаграма я зібрала в інсталяцію — вони були надруковані в класичному форматі слайд-проєкції у празькому музеї сучасного мистецтва Dox у рамках проєкту Recollection of Memory, ретельно зібраного кураторами Лією та Андрієм Достлєвими. Більше цей масив із майже 100 тисяч фотографій так і не був публічно задіяний.

У маленькому місті культурне та інтелектуальне життя стікалося до Будинку культури.

Цікавою є природа цієї підсвідомої комунікації — як зображення транслюють та оформлюють соціальні зв’язки. У цьому сенсі мої знімки й банальні інстаграм-пости з того ж місця працюють однаково — з різницею лише у чіткості, яка робить зрозумілими наміри фотографа.

Безперечно, у проєкті значна художня складова. Це не заяложена «емоційна фотографія», але мені хочеться, щоб люди могли відчути, що я бачу й бачила. Мені хотілося, щоб були відчутні сенсові та творчі протиріччя стази — між СРСР і незалежністю, між сталінським ампіром і євроремонтом та мої особисті — між мистецтвом і наукою, дисципліною й імпровізацією.

У певному сенсі це і автопортрет, і загравання з часом. До фінальної вибірки увійшли два десятки фотографій — найщільніші, які говорять без пояснень, такі, що сочаться, іноді практично клаустрофобні, незважаючи на масштаб знятих просторів.