Я рада: Домашній альбом про материнство

Материнство спочатку ігнорувалося у фотографії. Доходило до того, що маленьких дітей знімали за допомогою «захованої матері»: жінка притримувала свою дитину, щоб та не рухаючись висиділа довгу витримку, але сама в кадрі не з’являлася, а ховалася за драпіруванням.

За однією з версій, матерів не фотографували поруч із дітьми через принижене становище жінок у суспільстві. За іншою — материнство продовжували поетизувати: архетиповий образ матері — Мадонна з немовлям. З більш старшою дитиною жінка ставала не такою іконічною.

Пізніше багато жінок-фотографів — Маргарет М. де Ланге, Робін Шварц, Мартін Фужерон — озвучили тему материнства, присвятивши своїм дітям окремі серії та книги. Найвідомішою стала серія Immediate Family, яку майже 10 років знімала Саллі Манн. Їй вдалося зафіксувати тонкощі процесу дорослішання — від мокрого ліжка до крові з носа й цукерок-«сигарет». Ця «материнська» серія пройшла по межі між потаємним визнанням і вигадкою, нетерпінням дитинства і вивченням себе, швидкоплинністю і безсмертям — та стала важливим етапом документальної фотографії.

— Я знімала на плівку з першого курсу. Коли я завагітніла, потреба зробити той чи інший кадр стала майже болючою — і не тому, що у дитини такі солодкі щічки. Знімки мило сплячої доньки я теж роблю, але ними забиваю телефон; цей проєкт став чимось іншим.

Усе в моєму житті змінилося разом із Радою, і це відобразилося у фотографії. Материнство зробило мене уважнішою до себе: де я, які штори в кімнаті, чи поколює у лівому боці, чи хочу відповідати на дзвінок.

Мені подобається думати, що я роблю «відбиток любові». Ми з Радою часто оголені на знімках, тому що оголене тіло — «промовисте», чесне. Усе, що відбувається між нами, дуже тактильне.

Усе, що відбувається між нами, дуже тактильне.

Я роблю свій досвід публічним, але не відчуваю, що він перестає бути особистим. Людям природно проявляти себе — так ми підтверджуємо, що існуємо. Бувало, що в материнстві я втрачала почуття «я є», і фотографія відновлювала його.

Якоїсь миті я просто знаю, як виглядає майбутній знімок. Образ завжди є, потрібна лише тиша, щоб почути чи побачити його. Добре володіти інструментом, з яким працюєш, теж важливо — тоді на технічну частину не йде занадто багато енергії.

У мене є потреба бути поруч із природою та тишею. Я хочу жити біля річки і зривати петрушку з землі, люблю фотографувати квіточки.

Люблю фотографувати квіточки.

Нещодавно для мене відкрилася тема виснаженості сучасних художників: чим старшими вони стають, тим менш ресурсним є їхнє мистецтво. Я думаю, це виснаження приходить від відсутності періодів тиші — так буває, коли в тебе виставки двічі на рік і тому подібне.

Мені здається, що для сучасного мистецтва мало прикметника «сучасне», потрібне взагалі інше слово, щоб не плутати його з тим, що раніше було прийнято називати мистецтвом. Краса сучасного мистецтва в тому, що воно не має функції, воно нікому нічого не винне — воно просто відбувається. Це дуже легко читається чуйним глядачем.

Фотографія обслуговує момент.

Графіка та живопис для мене не знецінилися, але вони вимагають певного стану і, головне, дуже багато часу, якого я зовсім не маю. А фотографія обслуговує момент.

Мені близька саме плівкова фотографія; це дуже привабливий, лише частково контрольований процес. Між бажанням зробити знімок і результатом минає мало часу, але чимало процесів, завдяки чому світлина жива. Мені найближче формат артбуку — конструкція дуже виразна.

Те, що я робила до Ради, також можна віднести до формату домашнього альбому (хоч і не так буквально). Зараз я мама — і прийняття факту, що нічого не буде як раніше, дозволяє мені бути в мистецтві тим, ким я є.