Почути і зрозуміти: Поетично про життя турецьких підлітків-мігрантів

Турецька діаспора на сьогоднішній день є однією з тих, чисельність яких дуже швидко зростає у світі, та налічує кілька мільйонів людей. Основна її частина проживає в Німеччині; чимало турецьких мігрантів і у Франції, більшість із них приїхали сюди після війни в пошуках роботи.

«Побачити Париж і не померти», «5 місць у Парижі, де не варто жити туристу», «Темний бік Парижа» — приблизно такими заголовками рясніють ЗМІ, коли йдеться про передмістя французької столиці. Є у французькій мові й особливе слово, що останні десятиліття позначає квартал, де «не своїм» можуть бути не раді: banlieue. З 1950 року далекі від центру райони почали забудовувати так званим ашлемом (від абревіатури HLM — une habitation à loyer modéré, дослівно «житло з помірною орендною платою») — квартирами, які разом з фінансовою допомогою виявилося простіше отримати біженцям і вимушеним переселенцям.

Незважаючи на те що мігранти відіграють важливу роль у країнах, де живуть, дискримінація та упередження все ще дуже сильні, а рівень інтеграції в суспільство невеликий.

Фотографка Солен Гюн присвятила проєкт молодим людям, таким же дітям турецьких мігрантів, як і вона сама. Солен упевнена, що реальність населених іммігрантами кварталів не така страшна, як її намагається представити влада. Гюн досліджувала життя своїх героїв, теми братерства і спільності, побудувавши розповідь на деталях і грі кольорів. Таким чином історія вийшла універсальною — її можна застосувати до будь-якого суспільства, в якому є мігранти.

— Я народилася у передмісті Парижа і виросла в родині іммігрантів з Близького Сходу. З дитинства я слухала історії батька та інших членів сім’ї про їхній переїзд до Європи і про все, через що їм довелося пройти. Поступово я почала розуміти, що вихідці зі Сходу дуже часто стають мішенню стереотипів, нав’язуваних ЗМІ та громадськістю з метою сегрегації та залякування. Тому я вирішила використати фотографію, щоб показати, що насправді вони зовсім не такі. Я належу до покоління, якому потрібно постійно підкреслювати свою ідентичність, не забувати про коріння і робити все можливе, щоб піти від стереотипів. Продовжувати бути собою.

Я розпочала проєкт у Парижі, тому що росла там, але ж мігранти є скрізь, тому я продовжила знімати його в Берліні, де багата історія турецької імміграції. Солідарність і єднання відчувалися однаково — чи то в Парижі, чи то в Берліні.

«Турунч» — проєкт про братерство. А ще це данина поваги чоловікам, які представляють мою культуру. На прикладі їхніх образів я хотіла показати почуття солідарності, що лежить в основі спільноти. Моя друга мета — почати дискусію про ідентичність, показати розрив між тим, як нас сприймають інші, й тим, ким ми є насправді. Саме тому в серії немає портретів, що додає проєкту напруги. Я хотіла розповісти про конкретні місця, про одне покоління і його культуру через деталі, символічні образи і різні відтінки. Зобразити людей без облич, але за допомогою атмосфери та емоцій.

Я хотіла розповісти про конкретні місця, про одне покоління і його культуру через деталі, символічні образи і різні відтінки.

В описі до серії я говорю про жіночий погляд, звертаючи увагу на те, що ми, жінки, пов’язані з цими чоловіками так само, як і вони з нами. Це наші батьки, наші рідні та двоюрідні брати. Мені хотілося подивитися на них «жіночим поглядом», навіть якщо теми, які порушуються, характерні скоріше для чоловічої спільноти. До речі, саме через це багато хто спочатку припускає, що проєкт зроблений чоловіком.

Не можу сказати, що через мій гендер було складніше знімати. Усе завжди відбувалося при взаємній повазі й добровільно. Я зустріла чудових людей і познайомилася з їхніми родинами, з якими я навіть жила по кілька днів, а з кимось підтримую контакт досі. Таким чином я змогла зафіксувати побутові речі, а не якісь конкретні події. Мені здається, поезія та історії життя героїв саме у цих повсякденних моментах, у їхніх труднощах та у їхній красі.

Поезія та історії життя героїв саме у цих повсякденних моментах, у їхніх труднощах та у їхній красі.

Реакція на мою присутність була різною. Хтось сповнювався ентузіазмом і одразу залучався до процесу, в інших я бачила більше боязкості або, навпаки, напористості. Я завжди розглядаю зйомку як співпрацю, мені важливо поважати простір кожного з героїв і адаптуватися в залежності від того, хто переді мною.

Я завжди розглядаю зйомку як співпрацю.

Турунч — це назва турецького фрукта, яку можна приблизно перекласти як «гіркий апельсин». Це гібрид лимона й апельсина, і тому у нього два протилежних смаки — гіркий і солодкий. Метафора описує моє ставлення до «гіркої» реальності, з якою хлопці з околиць часто стикаються через те, що суспільство відкидає їх, і одночасно «солодкості» атмосфери в іммігрантській спільноті, до дружби й теплоти, які панують там. Я вирішила не перекладати назву, тому що вірю в силу інтриги і в те, що деякі відповіді повинен шукати сам глядач. Хочеться, щоб поезія знайшла вихід сама по собі, без необхідності щось пояснювати чи перекладати.