Смерть їй до лиця: Останні плакальниці з півострова Мані

Традиція ритуального плачу на похороні налічує кілька тисячоліть. За часів фараонів і виготовлення мумій родичам померлого заборонялося публічно демонструвати своє горе, тому для оплакування запрошували двох дівчат, які виконували роль сестер Ісіди і Нефтіди. Перша була дружиною Осіріса, царя загробного світу, а друга — богинею народження і смерті.

На грецькому півострові Мані традиція професійного оплакування існує досі, й під час ритуалу плакальниці виконують «пісні долі». Фотографка Іоанна Сакелларакі відшукала цих жінок і зняла їхні портрети для свого проєкту «Правда в землі». У ньому є містичні образи плакальниць у чорних хустках, символи Античності, грецьких богів і ритуалів переходу до загробного світу.

— «Правда в землі» — масштабне дослідження скорботи і траурних ритуалів, яким слідують представники останніх громад професійних плакальниць. Ідея попрацювати з цією темою виникла у мене після смерті батька, тож проєкт став точкою перетину історії пращурів, особистої травми і плину часу.

Для багатьох півострів Мані — захоплюючі скелі і химерні прибережні села, але для нас, греків, це батьківщина традицій ритуального плачу, що корінням сягають Античності. Старіння сільського населення та економічні проблеми — це, швидше за все, основні причини зникнення мистецтва професійної жалоби. Але я все ж змогла знайти плакальниць на Мані.

Професія багато століть була виключно жіночою, а саме мистецтво «пісень долі» (Moirologia) бере початок у хорах грецьких трагедій. Вони завжди були важливою спадщиною Греції, тому мені цікаво спробувати осмислити внесок трагедії у колективне уявлення про життя і смерть.

Старіння сільського населення та економічні проблеми — це основні причини зникнення мистецтва професійної жалоби.

Кажуть, що іноді смерть відновлює у світі істину, а іноді є продовженням чогось, що не має ані початку, ані кінця. Прийняття втрати пов’язане з нескінченним процесом переосмислення, і саме він знайшов відображення в моїй роботі. Образи одночасно активізують як пам’ять, так і забування — явища, які супроводжують переживання будь-якого горя. Якраз на перетині пам’яті і забуття історія переносить глядачів в уявну подорож, і, можливо, саме серед цієї двозначності нам і слід шукати істину. До речі, у грецькій мові слово «істина» (aletheia) має корінь lethe — буквально «забуття», «забудькуватість» або «приховування». Отже, про істину ми можемо говорити як про бажання одночасно приховати і відкрити щось.

Суспільні переконання, пов’язані з горем, постійно змінюються, і образи плакальниць у проєкті набувають в сучасному контексті нового значення. Сьогодні їх можна розглядати як жалобу за втраченими ідеалами вітальності, процвітання і почуттям приналежності до простору, де смерть — це даність.

Смерть і скорбота універсальні, і після публікації проєкту в різних ЗМІ різними мовами читачі з усіх куточків планети почали зв’язуватися зі мною, щоб поділитися особистими історіями і висловити подяку за звернення до цієї теми. Дехто купував принти, зізнаючись, що мої фотографії допомагають йому впоратися з горем. А під час виставки в Берліні один чоловік підійшов до мене і сказав, що роботи полегшують його страждання. Хіба не в цьому полягає функція мистецтва?

Я звертаюся до смерті як до нерозв’язної культурної загадки, яку можна інтерпретувати на різних рівнях. Для мене образ — це форма, через яку можна пропускати що завгодно; це простір, де час прагне повної свободи. Нав’язливі спогади перетворюють фотографії на запитання про те, як пережити втрату. Мій спосіб шукати відповідь — і є фотографія. У ній я можу виражати себе і давати волю своїй уяві.