Про це прийнято мовчати: Проєкт про розлад харчової поведінки у чоловіків

Над цією темою Мафальда Ракош почала працювати ще у 2013 році, коли їй було двадцять і вона сама страждала від розладу харчової поведінки. Спочатку вона вивчала проблему на основі особистого досвіду, а потім і за допомогою численних експертів та їхніх досліджень. Але важливим джерелом інформації для Ракош завжди були й інші люди, які зіткнулися з цим захворюванням, їй хотілося допомогти їм позбутися сорому і самотності. До проєкту фотографки «Я хочу зникнути» увійшли виключно жіночі історії, але для наступного на цю ж тему — «Історія, яку варто розповісти» — вона знайшла героїв-чоловіків.

— Спочатку у мене виникало багато проблем з пошуком героїв, зате вже після «Я хочу зникнути» стан справ змінився: експерти, до яких я зверталася, довіряли мені і могли рекомендувати своїм пацієнтам. Так мені вдалося знайти чоловіків, які погодилися показати своє обличчя. Однак історію не можна було розповісти тільки за допомогою портретів, тому я зосередилася на інтерв’ю з головними героями, — цим займався журналіст Рубен де Тейже.

Мені було трохи легше фотографувати чоловіків, адже я сама подолала розлад харчової поведінки і під час роботи з дівчатами завжди ідентифікувала себе з ними. З чоловіками цього не сталося, і невелика дистанція допомогла мені по-справжньому глибоко зануритися у складні емоції та переживання.

Вісім з одинадцяти чоловіків у проєкті — геї, трансгендери або транссексуали, один герой — бісексуал. Усі вони розповіли, що в дитинстві їх часто дражнили за те, що вони відрізнялися від інших, не відповідали типовому образу хлопчика, а потім і чоловіка. На мою думку, стигматизація і знедолення, які відчувають квір-люди, відіграли велику роль у розвитку в них розладу харчової поведінки. Наприклад, Лерой, трансгендер, хотів «заморити голодом» усі жіночі частини себе. Зараз він проходить терапію, багато займається спортом і щасливий, що його голос нарешті звучить глибше.

Стигматизація і знедолення, які відчувають квір-люди, відіграли велику роль у розвитку в них розладу харчової поведінки.

Я відчуваю, що інтерес до «чоловічого» проєкту в цілому більший, тому що ми говоримо про новий аспект. «Що, у чоловіків теж може бути розлад харчової поведінки?» — це дуже часта реакція нашої аудиторії. Але, на відміну від проєкту «Я хочу зникнути», тут майже всі головні герої лежали в лікарні, деякі з них довели свій розлад до суїцидних масштабів і практично загинули. Це підтверджує слова експертів, що чоловікові, безсумнівно, складніше розвинути розлад харчової поведінки, однак якщо це все ж відбувається, то наслідки дуже серйозні.

Чоловікові, безсумнівно, складніше розвинути розлад харчової поведінки, однак якщо це все ж відбувається, то наслідки дуже серйозні.

Об’єктом розладу харчової поведінки ніколи не буває «лише» критичне відчуття власного тіла або патологічна стурбованість їжею та спортом. Швидше, розлад служить для прикриття глибших психологічних конфліктів, які здаються вкрай неприємними і таким чином можуть бути придушені. Це моє припущення підтвердили численні експерти — психотерапевти, соціальні педагоги та самі учасники проєкту.

Люди, які подолали розлад харчової поведінки, розповідали, що для одужання важливо навчитися більше любити себе, не придушувати почуття і справлятися зі своїми проблемами, болем і травмами. Потрібно також намагатися менше турбуватися про те, що про тебе говорять інші, бути самим собою.

Для одужання важливо навчитися більше любити себе, не придушувати почуття і справлятися зі своїми проблемами, болем і травмами.