До тебе чи до мене: «Зустрічі» на карантині
Фотографка з Сімферополя, живе у Києві. Вивчала фотографію у Олександра Ляпіна та Романа П’ятковки. У 2015-му стала «Фотографом року» в Україні з роботою «Барикада». Член Української фотографічної альтернативи. Виставлялася в Україні, країнах СНД, Центральній Європі, Англії, США.
Фотограф із Миколаєва, випускник школи концептуальної та артфотографії Сергія Мельниченка, член колективу MYPH. Виставлявся в Україні та Польщі.
Як ви зробили цей проєкт?
Юлія: Ми з Артемом — дві абсолютно незнайомі людини з різних міст, які знімали себе на карантині. Візуально наші проєкти були схожі, але мали зовсім різний посил та сенс.
Артем: Дещо ми обоє виставляли у соцмережі. Спільні знайомі помітили подібність, ми обмінялися зображеннями, побачили між ними зв’язок і почали створювати відображення цього зв’язку.
Юлія: Спершу я вирішила, що нам треба повторювати світлини одне одного, і навіть повторила кілька знімків Артема, але мені не дуже сподобалося, що вийшло. Тоді ми вирішили поєднати те, що вже є. Артем надіслав робочий варіант, у якому було видно, що дві фотографії накладені — дещо грубо та просто, але ми вирішили так і залишити.
А далі почався пінг-понг: я робила свої світлини, показувала їх Артему, а він мені надсилав відповідь-продовження.
Що стоїть за цим проєктом?
Юлія: Усе наше життя через карантин перетекло в онлайн — зараз тут наша реальність. У цій новій реальності ми створили віртуальні стосунки двох людей на карантині, поєднавши свої проєкти.
Ми робимо ці фотографії для себе: нам подобаються картинки, що вийшли, і та іронія, яка виникає при поєднанні наших знімків. Ми хочемо викликати у людей сміх та посмішку, показуючи побутові сцени з життя на карантині — іронізуючи над труднощами.
Ми обмінялися зображеннями, побачили між ними зв’язок і почали створювати відображення цього зв’язку.
Артем: У світі все збалансовано — коли довкола все погано, має народжуватися щось світле та справжнє. Для мене таким справжнім стала комунікація двох абсолютно незнайомих людей, що виникла через карантин, і створення знімків цього іронічного зв’язку.
Що для вас карантин і як із ним упоратися?
Артем: У карантині твоя реальність зіщулюється до розмірів житла, межі та плинність часу змінюються, звички і природний хід життя теж, тиск зовнішнього середовища зростає.
У пошуках виходу хтось використовує алкоголь і наркотики, інші занурюються в себе, треті намагаються прийняти віртуальну реальність за єдину можливу — в якій можна відчувати, контактувати з іншими, занурюватися ще у чиєсь життєве середовище. Тоді настає момент насичення, повного занурення, змішання реальностей, що породжують справжнє відчуття життя.
У цій новій реальності ми створили віртуальні стосунки.
Юлія: Я думаю, творчі люди можуть на якомусь інтуїтивному, підсвідомому рівні передбачати майбутні події. За кілька місяців до початку карантину мені захотілося самоізоляції. Я не могла зрозуміти цієї потреби, але обмежила своє спілкування з людьми і на місяць пішла з соцмереж. Уже тоді я почала знімати звичайні миті свого життя в ізоляції. Можливо, це була несвідома підготовка до карантину, який потім увійшов у наше життя в більш серйозному форматі.
Як придумувати нові методи комунікації за обмежень?
Артем: Потрібно постійно шукати лінії зіткнень та обміну інформацією, виходити за межі звичайного.
Юлія: На мою думку, їх не треба вигадувати, все відбувається інтуїтивно. У перші тижні й навіть дні карантину більшість моїх знайомих фотографів, які залишилися без роботи, почали знімати онлайн, чого не робили раніше, бо в цьому не було потреби. Дехто навіть примудряється заробляти на віддаленій зйомці портретів. Це і є новий метод комунікації: люди підлаштовуються під обмеження та створюють новий метод роботи.
