Коли ти вдома: Самоізоляція Альони Гром

Альона Гром протягом кількох років щільно займалася темою війни на Донбасі та працювала з переселенцями, фактично поєднуючи активістську діяльність і фотографію. Коронавірус та наступні карантин із самоізоляцією змусили її вдатися до пошуку нових способів висловити відчуття часу, що змінився.

Замість того щоб почати знімати через веб-камеру, фотографка використала невластиві для себе жанри автопортрета й натюрморту. Класичні натюрморти практично завжди були наповнені символами — так і знімки Альони, незважаючи на деяку кітчевість, щедро використовують символізм та відсилання до класичних робіт.

— Пандемія занурила нас у нову реальність: з’явилося усвідомлення крихкості світу, якоїсь неминучості лиха. На початку війни на Донбасі я відчувала щось подібне. За моїми спостереженнями, постраждалі від війни живуть в очікуванні катастрофи, сприймають потрясіння як щось природне. Спорожнілі вулиці міст, люди, які ховаються у своїх будинках, закриті кордони — звичного життя давно не існує: воно скасоване на невизначений термін.

Тема війни на Донбасі, з якою я працювала останніми роками, стосувалася мене особисто, я була безпосередньою учасницею. Сьогоднішня ситуація виглядає дещо інакше: головне завдання — уникнути загрози, залишитися в ролі глядача. Вірус — медійний персонаж, за яким можна стежити на екрані монітора.

У міру того як ми дізнавалися більше про небезпеку вірусу, напруга наростала. Сотні думок експертів та репортерських оглядів дали зрозуміти, що ми на порозі апокаліпсису. Аби відволіктися, я почала фотографувати — зйомка завжди допомагає мені врятуватися від реальності, що травмує.

Імпровізованою студією було горище. Звідти, ніби з альтернативного простору, я розмірковувала і спостерігала за змінами навколо. З кожним знімком я на мить ставала Марком Шагалом — він дуже любив своє горище, куди біг від суєти та воєн, аби творити. У його картинах розмивається межа між сном і реальністю; щось подібне відбувається сьогодні.

Майбутнє настало — фантастика безцеремонно вторглася в життя, змінивши світ і людину. Тому була потрібна інша візуальна мова, за допомогою якої я могла зашифрувати цей час, створивши свою систему символів. Відбиваючи дійсність, я запровадила культурний, історичний, соціальний та вигаданий контексти.

Майбутнє настало — фантастика безцеремонно вторглася в життя, змінивши світ і людину.

Я кілька разів намагалася змінити естетику кадру, але всі наступні знімки виявлялися такими самими. На них ніби зображені сцени з фантастичного фільму з дешевими декораціями: кіношна, майже кітчева чи абсурдна краса. Мені здається, що це маркер, який визначає сьогоднішній час і події.

Для оповіді я обрала натюрморт та автопортрет, хоча обидва жанри не дуже люблю і давно вирішила, що натюрморти точно знімати не буду. Натюрморти вийшли символічні — з образами цих речей пов’язані додаткові сенси (вони стосуються навколишнього середовища, способу життя, тлінності буття, цінностей). Це символи нашого часу: вони пропущені через особистий досвід кожного, але ще стали колективним несвідомим.

На знімках є тілесне начало — це підводить до теми чуттєвості. Завдяки такому прийому з’являється не тільки провокативність, а й додаткова екзистенційна інтерпретація. Тіло підкреслює тимчасовість існування, дає усвідомлення смертності.

Тіло підкреслює тимчасовість існування, дає усвідомлення смертності.

До жанру автопортрета я також не планувала повертатися. Але автопортрети, створені під час пандемії, допомагають відобразити картину світу у знаковий історичний період. В ізоляції легко відчути несвободу та нестачу зв’язку з суспільством; автопортрет — одна з можливостей сказати «Я є», подолати забуття.

Якщо подивитися на серію у хронологічному порядку, то видно, як ускладнюється характер зображення. Нові події та відчуття змінювали сприйняття світу й себе.

У портретах я лише частково висловлюю власне «я». Я також відчужую свою індивідуальність, приміряю маски різних персонажів. Завдяки зміні образів відбувається знеособлення і змішання з іншими людьми, виникає відчуття близькості та єднання із соціумом. У той же час «маска» допомагає приховати від сторонніх внутрішні переживання, стати анонімною. Мої персонажі наполовину фантастичні, наполовину реальні. Вони у синтезі з перетвореним простором.

Перед кожним знімком я трансформувала простір — накладанням форм, текстур, зміною схеми світла. Іноді приготування займали цілий день. Якось син піднявся до моєї імпровізованої студії і вигукнув: «Це вже архітектура, а не створення фотографії!»

На світлинах видно символи й елементи різних епох — це дозволило передати відчуття, що час ніби нашарувався сам на себе, майбутнє та минуле злиплися — і вийшов «День бабака». Людина перетворюється на предмети, всі площини зміщуються і змішуються. Складно сфокусувати погляд на якійсь окремій деталі. Особистість розчиняється у спотвореному просторі.