Слухай бабусю: Старожили Західної України
«Є хтось удома? Ми історики зі Львова. Можете поділитися спогадами дитинства?» — з таких слів розпочинаються тривалі розмови істориків проєкту «Локальна історія» зі старожилами. Мешканці сіл та невеликих міст, що народилися у 1920—1930-х роках, говорять про дитинство, переповідають легенди, співають пісні та діляться фольклором.
За словами керівника проєкту Віталія Ляски, за п’ять із лишком років історики вже об’їхали майже 80% сіл Львівської області. Команда також створює мартиролог людей, котрі формували еліту довоєнного часу: просвітителів, священників, військових.
Журналістка та документальна фотографка, живе у Львові. Закінчила Школу журналістики Українського католицького університету. Фотожурналістка мультимедійного ресурсу «Локальна історія». Роботи публікувалися у The Ukrainians, «Куншт», «Фокус», «Платформа».
— «Старість — це коли знаєш усі відповіді, але ніхто тебе не питає», — говорив канадський педагог Лоуренс Джонстон Пітер. Трапляється, що людям похилого віку і справді немає кому розповісти про своє життя, показати фотографії з сімейного альбому. Онуки та правнуки зайняті своїми справами, думають не про минуле, а про майбутнє.
Більше року тому з «Локальної історії» пішов оператор, і мені запропонували познімати. Усе просто: історик ставить запитання, я вмикаю камеру і стежу за картинкою. Але заняття виявилося набагато цікавішим, ніж я думала, бо розповіді захоплюючі, а співрозмовники — свідки й творці епохи, що минає.
Відео у цьому проєкті досить статичне. Мені захотілося зберегти настрій та обстановку навколо, виявити характер людини — і паралельно я почала фотографувати.
Іван Мирон із дружиною Христиною, село Росишка, Закарпаття. Йому дев’яносто, їй майже на двадцять років менше. Мирон був політв’язнем у таборі, провів там двадцять п’ять років, реабілітований кілька місяців тому. Учасник Норильського повстання. Любить міцний чорний чай
Євгенія Кравчук (народилася 1922-го) та її подруга — сусідка Ірина Шумська (народилася 1933 року)
Михайло Максимович, 1930 року народження, із правнуками на ґанку свого будинку у селі Теребежі Львівської області. Помер торік. «Пам’ятаю, почалася війна і за два тижні до села прийшли німці. У нас у будинку майже рік квартирували. Зброї було дуже багато — фронт близько, — у мене був німецький карабін. Коли прийшли росіяни, ми з другом пішли його позбутися. А тут патруль! Я поклав карабін на землю, накрив курткою і сів на неї, скручуючи цигарку. Солдати закурили, посміялися та пішли собі. Друг мій від страху ще довго не міг говорити»
Ганна Кнап, 1923 року народження, мешкає у селі Ставчани Львівської області. Під час Другої світової вона із сім’єю працювала у фермера в Німеччині. «Щоп’ятниці ми брали у нього молоко, картоплю, горох, квасолю, цукор та борошно. Американці скидали з літаків цукерки, цигарки — німці погрожували, що вони отруєні, а ми брали, і нам нічого не було. Коли війна скінчилася, додому їхали майже місяць у товарняку. Два тижні йшов дощ, ми не висихали. Одна дівчинка побачила свою хату, почала переповзати рейки, а потяг її переїхав»
Іноді перебувати з людьми похилого віку нестерпно складно — хочеться вийти на свіже повітря і переконатися, що життя триває. Буває, що бабуся не пам’ятає майже нічого чи пам’ятає тільки найсумніше і все повторює, як їй у п’ять років довелося няньчити сусідських дітей, щоб поїсти. Але здебільшого від старожилів буквально віє умиротворенням та оптимізмом. Вони бачили багато, але змогли знайти своє кохання, створити сім’ю, облаштувати будинок.
Мене вразив дев’яностолітній дідусь, який кілька років тому їздив до сина в Італію та привіз звідти гори книг про архітектуру епохи Відродження. Сподівається, що встигне все прочитати.
Буває, що люди похилого віку не хочуть або бояться впускати гостей, але, як правило, запрошують і розмовляють охоче. Часто історики проєкту єдині, кому цікаве їхнє життя.
Часто історики проєкту єдині, кому цікаве життя цих людей.
Ганна та Володимир, обоє 1929 року народження. Нині мешкають у Бережанах Тернопільської області. Ганна допомагала УПА, за що була відправлена до мордовських таборів. На поселенні у Красноярському краї познайомилася з таким самим засудженим Володимиром. Побралися і повернулися вже разом. У вихідні він обов’язково возить її на базар машиною
Михайло та Ганна Томащук, разом 57 років. Мешкають у селі Баня-Березів Івано-Франківської області. Ганна з багатої родини, її хотіли видати заміж за заможного шляхтича, але вона була закохана у Михайла і погрожувала самогубством, якщо їх розлучать. Тепер він займається господарством, а Ганна грає на дримбі (народному інструменті) і чекає у гості дітей та онуків
Я часто згадую історії своєї бабусі Стасі — як вони з подружками грали в саду під яблунями, майстрували ляльок із кукурудзяних качанів, ходили до струмка, біля якого жінки прали білизну та обмінювалися новинами. Бабуся розповідала, як велике господарство її батька забрали до колгоспу, як через село проходив фронт і в хаті квартирували німці. Вона говорила багато й цікаво, і мені дуже шкода, що я не здогадалася записати її слова на відео чи хоча б на диктофон. Мені здається, коли я фотографую людей похилого віку, то тим самим зберігаю пам’ять про своїх родичів, відшкодовую те, що не сказала чи не зробила для рідних дідусів та бабусь.
Фотографуючи людей похилого віку, я зберігаю пам’ять про своїх родичів.
Ольга Іванейко (ліворуч) із молодшою сестрою, містечко Хирів Львівської області. Ольга була репресована, провела багато років в ув’язненні. Своєї родини в Ольги немає, живе удвох із сестрою
Інтерв’ю здебільшого відбуваються у старожилів удома, в селі. Умови життя самотніх людей похилого віку часто пригнічують: старий будинок, неопалювані кімнати, складений у кутку одяг, на столі клейонка, що втратила колір, і гірка з таблеток. Але на стіні ікони та фотографії, в серванті посуд для гостей, на дивані акуратно розкладені вишиті подушки. Мені хотілося сфотографувати деталі інтер’єрів так, щоб це не виглядало глузуванням з прагнення створити затишок.
У наші дні вже не так багато людей, які народилися у 20—30-х роках минулого століття. Це покоління йде, а разом із ним потихеньку почнуть зникати речі, що оточували його, — китайський годинник з метеликом замість стрілки, килими з трояндами, вишиті хрестиком подушки, ікони на стіні, німецькі сервізи на дванадцять персон навряд чи прикрашатимуть будинки онуків і правнуків. Мені хочеться зберегти цей світ.
