Чому ваша дитина не намалює так само, як Сай Твомблі

Картини Сая Твомблі часто викликають у публіки коментарі на кшталт «Та мій п’ятирічний син малює краще». Нехитрі каракулі з пафосною назвою, взятою з міфології, змушують глядача почуватися ошуканим і розгубленим. Найкраща порада в такому разі — уявити, що Сай Твомблі і є п’ятирічний син, але не збентеженого відвідувача музею, а всієї європейської цивілізації.

Сай Твомблі народився 1928 року в Лексінгтоні, штат Вірджинія. У 1950-х він знайомиться з Робертом Раушенбергом і за його настановою їде вчитися до коледжу Блек Маунтін у Північній Кароліні — Мекки авангардистів-експериментаторів. Рятуючись від нацистів, туди переїжджають викладачі школи Баугауз, а музикант Джон Кейдж і хореограф Мерс Каннінгем створюють там свої перші спільні перформанси. У коледжі Твомблі слухає лекції абстрактних експресіоністів Франца Клайна й Роберта Мазервелла. Ранні роботи митця нагадують полотна старших товаришів.

У 1952 році Сай Твомблі вирушає з Раушенбергом у євротур. Вихідця з Нового Світу найбільше вражає своїми руїнами Рим. Античність тут не зникала — вона буквально лежить під ногами. Твомблі настільки вражений спадщиною Риму, що переїжджає, одружується з італійською художницею Тате Франкетті і творить тут усе життя. Померти він теж волів у Вічному місті.

Колоніальну архітектуру півдня Америки Твомблі згадував із ніжністю та ностальгією експата. «Вірджинія — відмінний початок для знайомства з Італією», — говорив художник. Любов до луни античності Твомблі втілив у скульптурі: знайдені об’єкти він покривав білою фарбою, порівнюючи їх із дерев’яними вірджинськими колонами, що імітують мармур. За словами художника, біла фарба стала його мармуром.

Роботи Сая Твомблі, як і Жана-Мішеля Баскія, що посилався на нього, нерідко порівнюють із графіті-культурою в її сучасному розумінні.

Спочатку Твомблі і справді малює фалоси, що часто зустрічаються у вуличному графіті, втілюють все аморальне і непристойне, протест та агресію. Але ця фаза в нього минула. Як і авторів вуличних малюнків, Твомблі цікавить формальна складова літер, каліграфія безвідносно значення.

Художник усе ж таки черпає натхнення з архаїчних графіті — першої форми писемності в історії, а отже, першого свідчення образного мислення людини. Твомблі переносить ці докази на полотно, звертаючи погляд мистецтва до початку його існування, до примітивності й первісності.

Найчастіше каракулі Сая Твомблі взагалі не вичленюються в літери, а виглядають так, наче хтось розписував ручку. Це письмо, яке ще не стало текстом, але й не хоче стати ним. Його жест самодостатній, що відрізняє картини Твомблі від дитячих малюнків. Діти намагаються наслідувати дорослих, прагнуть вивести контури нового для них світу якомога правдоподібніше. Манера ж Твомблі — невимушена і легка, в ній немає тиску й агресивного прагнення продавити полотно. Він ставить процес вище за результат.

Зацікавленість Твомблі у письмі як акті робить його творчість співзвучною філософським ідеям структуралізму та постструктуралізму, що обертаються навколо лінгвістики. Британський філософ Джон Остін у 1950-х роках розробляє теорію перформативних мовних висловлювань. Перформативи — це мовні акти, здатні своїм існуванням впливати на реальність, а не просто описувати її. Класичним прикладом є шлюбна церемонія, коли партнери кажуть «так» одне одному, набуваючи нової соціальної ролі шляхом висловлювання. Імітуючи письмо, Сай Твомблі вказує на його перформативність, тобто самоцінність цієї дії.

За Джоном Остіном, перформативом також є акт присвоєння імені. Роботи Сая Твомблі можна назвати абстрактними лише формально, оскільки назва кожної відсилає до античної міфології. Як тільки ми чуємо назву і знайомимося з сюжетом, випадкові лінії перетворюються на невловимі фігури, набувають сенсу і форми. «Леда і лебідь», «Афінська школа», «Пан» — контури міфу постають перед нами на кшталт тіней, образів, очищених від конкретності.

Трагічність міфологічних сюжетів згладжується абстрактним характером зображення. Дитячість малюнка, орфографічні помилки, незграбність роблять міфи схожими на безкровні казки. Вони все ще з нами, ми можемо читати їх на стінах Платонової печери.