Життя чудового Монро

Часто сперечаються, чи може дрег бути мистецтвом, але з приводу Мамишева-Монро таких питань зазвичай не виникає. Його зірка загорілася за часів перебудови і трагічно згасла у 2013-му. Він займався перформансом, фотографією, відео, театром — і досяг успіху скрізь. Дрег для нього — це в першу чергу гротеск, який Монро зробив частиною свого стилю.

У різних версіях біографії художника значаться дві дати: народився він або в 1969 році в Ленінграді, або в 1972-му в Донецькій області, а вже пізніше його батьки переїхали до Ленінграда. Навчався в літературній школі, але був виключений за те, що малював гумористичні скетчі на членів політбюро. Його мати працювала секретарем партійної організації пітерського шкіркомбінату «Марксист», тому такі жарти були неприйнятні. Їй довелося сидіти під домашнім арештом з дитиною і пояснювати КДБ, чому син малює Гітлера у шкільних зошитах. «Його виключили з комсомолу і вигнали зі школи. Усіма комісіями, у справах неповнолітніх, мене всюди протягли. У бюро райкому соромили, — згадувала Ніна Мамишева. — „Як ви могли, як таке можна було допустити? Він малює Гітлера!“ А я ж і досі не розумію: чому ні? Гітлер, він же був, куди ж подітися? Його ж не викреслити з історії».

Однак цікавив Влада не тільки Гітлер, але і в першу чергу Мерилін Монро. В юнацькі роки Мамишев працював на заводі учнем токаря, і тоді його мати знову викликали до парткому, щоб розібратися, навіщо її син вирізав у бібліотеці з журналу портрет кінодіви. «Раніше я вважав її своєю релігією. Потім самим собою, тобто що в Мерилін я люблю себе самого. А тепер я дивним чином порівняв її зі своєю матір’ю, — пізніше розповідав Влад у листі з армії. — І адже ніколи у мене не було й думки жадати її, хіба можна жадати свою матір? Я не поважаю Фройда, хоч і згоден, що він багато зробив для науки. Мені зараз так бракує Мерилін. І все ж я так і не знаю, за що я її полюбив».

Богиня Монро

У 1986 році Влад і його приятель Тимур Новіков організували художню групу «Нові художники» і стали жити життям, більше схожим на один великий перформанс. Натхненні перебудовними змінами і духом свободи, вони намагалися створювати нове мистецтво — веселе, зухвале, провокативне.

Натхненні перебудовними змінами і духом свободи, вони намагалися створювати нове мистецтво — веселе, зухвале, провокативне.

Наступні два роки Мамишев служив на космодромі Байконур, там він керував дитячим клубом у Радянській армії. Щоправда, з армії його вигнали за те, що він перевдягався в улюблену актрису. Пізніше Влад згадував: «Я здер фіранки, виготовив із них сукню у стилі Монро; голови у всіх ляльок повідривав, скріпив якось шпилькою, і вийшло щось типу перуки. Шишечки новорічні повісив на вуха; гуашку разбодяжив, намалював стрілки, губи, брови і — викликав фотографа з головного штабу. Він мало не збожеволів. Лаятися почав. Ну я довів як міг, що це все не для нього, а тільки заради фотографій. Серія, на жаль, згинула десь у надрах військової психіатрії».

Влад повернувся додому і, як нескромно говорив він сам, одразу став знаменитим художником, актором, співаком і письменником. Група «Нові художники» перестала існувати, і Новіков разом з Юрієм Лєсником у 1989-му придумав новий проєкт — відеожурнал «Піратське телебачення»: експериментальний відео-арт, побудований на телевізійній естетиці. Подібний жанр був популярний у США з 1970-х, тільки-но в широкому доступі з’явилися аматорські відеокасети. На радянському і пострадянському просторі такі експерименти стали можливими лише на рубежі 1980—1990-х років. Брати участь художники покликали і Влада, який з’явився перед глядачами «Піратського телебачення» в образі американської діви.

Відтоді за Мамишевим і закріпилося прізвисько, за яким його почали впізнавати, — Монро. Але найбільш знакове перевтілення в кінодіву сталося в 1995 році на виставці «Життя чудових Монро». Іконічний образ у темно-синій сукні на яскраво-рожевому тлі він створив спільно з фотографом Михайлом Корольовим.

«Доктрина Монро запрацювала, що викликало початок перебудови у СРСР», — говорив Влад. Він у принципі багато творив, придумав свою «олігархатуру», написав пісню «Одежда — мой комплекс земной». До речі, свого часу він постійно публікувався в журналах «Кабинет», «Художественный журнал» і «Птюч».

«Не хвилюватися, а хвилювати», — одного разу написала на дзеркалі Мерилін Монро. «Не підкорятися, а підкоряти», — говорив Гітлер. Влад Монро об’єднав ці девізи. У своєму інтерв’ю «Афіші» художник зазначав: «Монро — моя богиня-покровителька. Узагалі, у мене все розділено на Монро і Гітлера, на добро і зло. І добро завжди перемагає».

Багатоликий

Художник обирав своїми героями дуже різних людей, говорив, що талант до перевтілень у нього від прабабусі — «справжньої і дуже відомої чаклунки на Волзі». Він перевтілювався в героїв казок, зірок кіно, політиків. У 1989 році фотографія Мамишева в образі Михайла Горбачова з’явилася на обкладинці австрійського журналу Wiener, а ось в образі власне Монро художник потрапив на першу шпальту британської газети The Independent.

Другий за впізнаваністю образ Владислава Монро — радянської актриси Любові Орлової. Однак до неї у Влада було дещо інше ставлення, він говорив про артистку: «непробивна Снігова королева, яка випромінює крижану, абсолютно асексуальну владу». Уперше художник приміряв цей образ у 1999 році, «перезнявши» фотографії Орлової. А через шість років разом з режисерами Павлом Лабазовим і Андрієм Сильвестровим він зробив ремейк знаменитого фільму «Волга-Волга» з цією ж актрисою в головній ролі. У всіх сценах обличчя героїні Орлової замінили обличчям Монро, не чіпаючи саму оповідь. Крім того, в новій версії Монро зачитав усі пісні й репліки. За цей кінокосплей автори отримали премію Кандинського у 2007 році.

Був Мамишев також Гретою Гарбо, Марлен Дітріх, Усамою бен Ладеном, Достоєвським, Штірліцем, Леніним, Буддою, Христом, Гітлером — і ким тільки не. Так він описував свій підхід до перевтілень: «Не розчинятися, а розчиняти. Не потрапляти до розчину, а самому бути цим розчином». Його фотографії були розклеєні по всьому місту — щоправда, знімок художника в образі Гітлера провисів у Москві всього три дні, потім його зняла влада.

«Не розчинятися, а розчиняти. Не потрапляти до розчину, а самому бути цим розчином».

Своєю наставницею з гриму він називав Аллу Пугачову. Одного разу Влад побачив, як співачка зафарбовувала подвійне підборіддя чорним гримом, створюючи ефект тіні. Пугачову він також вважав художницею, здатною до наслідування, тому і сам приміряв її образ. Монро постійно у когось жив зі своїх друзів, і ось в один із днів фотограф Михайло Розанов, втомившись від сусіда, заявив йому, що, мовляв, досить — виселяйся. Утім, ключі не забрав. Після він прокинувся і побачив, що поруч на підлозі лежить мертва Алла Борисівна, — Монро вирішив як попрактикуватися у перевтіленні, так і трохи помститися другові.

Пугачову він також вважав художницею, здатною до наслідування, тому і сам приміряв її образ.

Абсолютна щирість

У 1990-му Тимур Новіков задумав провести виставку сучасного мистецтва прямо на Палацовому мосту. У ній взяло участь близько двадцяти авторів, серед яких був і Владислав Мамишев-Монро. Саме Владу приписують фразу «Це ж так природно — міст встає, міст лягає» — нею він прокоментував намальований на мосту член. Цей же трюк через двадцять років повторила група «Війна» — але вже без дозволу місцевої влади.

Роботи Монро виставлялися в нью-йоркському Гуггенхайма, у віденському Музеї сучасного мистецтва MUMOK (до виставки Влад зробив афіші зі своїми фото в образі Монро і написом «Перевірка гендеру») і в багатьох інших важливих арт-інституціях.

Одним з останніх проєктів художника стала вистава «Полоній» за мотивами п’єси Вільяма Шекспіра «Гамлет», прем’єра відбулася за рік до смерті Влада. Він зробив головним героєм не Гамлета, а саме Полонія, королівського радника, який трагічно загинув, батька Лаерта та Офелії, роль якого сам і виконав. Також він зіграв могильника і Тінь батька Гамлета. У «Полонії» актори весь час імпровізували, тому Монро записав фонограму — так усі могли не відволікатися на текст і грати під неї що завгодно. Швидка смерть художника наповнила виставу додатковими сенсами, а помер Владислав Мамишев-Монро на Балі, де жив останні роки, — потонув у готельному басейні.

Він зробив головним героєм не Гамлета, а саме Полонія, королівського радника, який трагічно загинув.

Мистецтвознавиця Катерина Андрєєва у своїй книзі про Владислава Монро згадувала, що власний стиль він назвав «інсинуаціонізмом» — від «інсинуація», тобто наклепницька вигадка. Художник, як відзначала Андрєєва, буквально приписав собі всі відомі гріхи і сам же ці гріхи сповідував.

В одному з інтерв’ю Монро так пояснював секрет своїх перевтілень: «Людей я просто шалено обожнюю! А ціную відвертість насамперед, щирість. А більше нічого й не треба! Повинна бути абсолютна щирість, стан оргазму, тобто абсолютного відкриття».

«Людей я просто шалено обожнюю! А ціную відвертість насамперед, щирість. А більше нічого й не треба!»

Ілюстрації і роботи з сайту Фонду Владислава Мамишева-Монро