Чому це шедевр

Параска Плитка-Горицвіт: Українська Вів’єн Маєр

Художниця Параска Плитка-Горицвіт пройшла сталінські табори, після чого майже все життя прожила у гуцульському селі Криворівня. На її знімках зображено життя цілих поколінь односельців — дні народження, свята, релігійні обряди та похорони. Тривалий час її архів вважався загубленим, але у 2013-му його знайшли.

Про українську народну письменницю, художницю та фотографку Параску Плитку-Горицвіт заговорили відносно нещодавно. Її біографічна історія та історія її фото- й художнього архіву справді зачаровують. Її називають «Гомером Гуцульщини»: під псевдонімом Горицвіт (так українською мовою називається рослина адоніс) вона писала казки, вірші, робила рукотворні книги, скульптури, займалася етнографічними замальовками, живописом, графікою. Серед її мистецької спадщини є навіть ікони.

Але більший інтерес сьогодні прикутий до її фотографій. Частково їх було показано на фестивалі Odesa Photo Days, а у 2019 році її архів представили на виставці «Подолання гравітації» у комплексі «Мистецький арсенал».

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Було і не було

Мешканка карпатської Криворівні Параска Плитка-Горицвіт повернулася до рідного села після 10 років ув’язнення у сталінських таборах та задокументувала його традиції, обряди, мешканців і природу. Цілий гуцульський світ виникає на численних знімках Плитки-Горицвіт, ілюструючи десятиліття та епохи. Після того як авторка померла в 1998-му, її фотоархів вважався втраченим, проте кілька років тому частину матеріалів було знайдено.

Її фотоархів вважався втраченим, проте кілька років тому частину матеріалів було знайдено.

Художниця народилася 1927 року в сім’ї коваля Штефана Плитки та його дружини Ганни, яка була вишивальницею. Відомо, що Параска закінчила лише чотири класи школи, але змогла здобути домашню освіту. Вона добре співала, грала на різних музичних інструментах (які сама згодом виготовляла), володіла технічними знаннями, розмовляла іноземними мовами. Коли розпочалася Друга світова війна, вона працювала перекладачкою у сільській канцелярії. У 1943-му поїхала до Німеччини, де займалася домашнім господарством у місцевій родині. Потім повернулася до рідного села і приєдналася до Української повстанської армії. Вона була зв’язковою під псевдонімом Ластівка.

Коли радянські війська зайняли територію Західної України, багато повстанців були заарештовані — так сталося і з Плиткою-Горицвіт. Узимку 1945 року її відправили до Сибіру, а звідти — до спецтабору в Казахстані.

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Незважаючи на те що зараз про Параску Плитку-Горицвіт почали говорити більше, навколо її біографії все ще багато міфів. Кураторка виставки та дослідниця Катерина Радченко розповідає, що вони часто суперечать самому архіву художниці: «Один із міфів — що вона вела самотній спосіб життя. Але на фотографіях видно, що вона почала знімати практично одразу після повернення з таборів. Найчастіше фотографувала родину та односельців. Брала участь у колективних роботах — у лісі чи під час збирання врожаю. До Параски приїжджало багато студентів, діячів культури та етнографів. Вона переписувалася із шістдесятниками — письменниками, художниками, архітекторами з різних міст України. Виходячи з цієї інформації, не можна говорити про аскетичність, але варто говорити про виборчу комунікацію: вона самостійно відбирала коло свого спілкування. Параска жила за кілька метрів від батьківського дому і завжди підтримувала дуже теплі стосунки з батьками та сестрою, про що свідчать щоденникові та ліричні записи, фотографії».

Міф про самотність міг виникнути, тому що вона не мала ні чоловіка, ні дітей. Іноді це пояснюють історією про вічне кохання: нібито в таборах дівчина познайомилася з грузинським художником, в якого закохалася, але через несхвалення батьків втратила з ним зв’язок. Звільнившись за амністією у 27 років, Параска оселилася окремо і більше ніколи не закохувалася. Але ця версія теж міф. «Немає жодного доказу того, що це сталося, — пояснює Радченко. — Не залишилося жодного листа, жодної фотографії, жодного вірша».

Можливо, багато односельців не хотіли спілкуватися з колишньою політичною бранкою — адже це могло ускладнити їхнє життя та привернути до них увагу спецслужб. Радченко уточнює, що таке ставлення було й до інших політичних в’язнів: наприклад, схожим чином склалася доля близької подруги та односельчанки Параски — Теодосії Плитки-Сорохан, яка жила неподалік і була все життя самотньою.

Свого роду Параска Плитка-Горицвіт — українська Вів’єн Маєр, фотографка-самоучка, яка має здатність як бути в середовищі, так і відсторонитися від нього.

img170
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Усе сама

Архів Параски Плитки-Горицвіт — це усміхнені портрети її односельців, від немовлят до людей похилого віку. Фотографії вона роздавала людям, яких знімала. Плитка-Горицвіт зображувала і народження, і похорони, і релігійні свята, і сімейні урочистості. Усе, що оточувало її, було на її кадрах. Вона ніби шукала щось своїм поглядом, створюючи незліченні знімки з тим самим сюжетом, один за одним.

Усе, що оточувало її, було на її кадрах.

Невідомо, як Параска почала знімати та чому. «Можливо, це був вплив людей із табору, — припускає Радченко. — Адже там її оточувала інтелігенція, якісь розмови із цими людьми могли підштовхнути художницю до фотографії. Можливо, це був вплив самого регіону: Верховинський район до війни належав Австро-Угорщині та користувався популярністю серед фотографів — у Карпатах було більше фотостудій, ніж в Одеському регіоні. До Карпат приїжджали фотографи з Австрії та Польщі, вони знімали ландшафти, фольклор, робили листівки й розвивали напрямок фотоетнографії».

Повернувшись на батьківщину, Параска Плитка-Горицвіт влаштувалася на роботу в лісництво. На першу зарплату вона купила фотокамеру «Смена», на другу — фотозбільшувач. Тривалий час вона не могла проявляти плівку і друкувати знімки у себе вдома, оскільки електроенергію в її оселі провели лише у 1970-х роках. Тому свої перші світлини вона друкувала у лісництві.

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

«Тоді було дуже легко навчитися все робити самій, — зазначає Радченко. — Було багато радянської літератури, яка пояснювала технологічні фотопроцеси. У бібліотеці Параски Плитки-Горицвіт знайшли кілька таких підручників. Багато чого вона дізнавалася з листування: наприклад, їй розповідали про те, як проявляти ту чи іншу фотоплівку. Крім того, їй також надсилали плівку та папір, вирізки з журналів про фотографію. Шляхи її натхнення та отримання інформації — це листування з друзями, її оточення, що згодом вплинуло на її творчість та втілювалося у синтезі гуцульських традицій і нових напрямків».

Параска не мала городу, вона не господарювала, весь її час займала творчість — писання, книги, картини, малюнки та фотографія. У 1970-х роках вона водила експедиції Карпатами. Плитка-Горицвит цікавилася політикою, їй подобалася філософія, вона захоплювалася культурою та традиціями Індії. У її архіві знайшли величезний альбом, присвячений космосу.

Параска жила в селі, але це не заважало їй бути в курсі нових технологій та тенденцій. «‎За її фотографіями ми бачимо зважений підхід і розуміння того, як людина повинна поводитися в кадрі. На знімках 1960-х ми бачимо, що вона використовувала фігурну вирізку, — це було популярно у 1950—1960-х роках. Іноді вона прикрашала фотографії — це теж було популярно саме в сучасний їй період. Вона створювала маски для фотозбільшувача, щоб наголосити на центральному об’єкті в кадрі; робила колажі-віньєтки; тушшю підписувала негативи, створюючи другий шар, — усі ці експерименти відображали тенденції, що існували у 1950—1970-х у СРСР», — каже Катерина Радченко.

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Чотири тисячі знімків

Коли група дослідників знайшла фотографії Параски Плитки-Горіцвіт, вони були дуже брудними, частина матеріалу була пошкоджена. Через це неможливо підрахувати, скільки плівок зняла художниця, скільки вона відібрала. Деякі порізані по одному кадру, в інших кадри накладаються один на інший, а деякі практично знищені. Іноді Плитка-Горицвіт відсилала плівки друзям до Києва та просила, щоб вони проявили та надрукували їх у місті.

Сьогодні її фотоархів включає понад чотири тисячі робіт. «Я вважаю, що знімки Параски — це чудовий і потужний матеріал для дослідження, — зазначає Радченко. — Якщо ми говоримо про жінок-фотографів в Україні, то стикаємося із трьома проблемами. Перша: жінки-фотографи були, але не залишилося їхніх архівів у доступі, можна знайти максимум кілька знімків у приватних колекціях. Друга: творчість жінок, які фотографували у Західній Україні, зокрема у Львові та Івано-Франківську, наразі належить до мистецької спадщини Польщі. Третя: знімки жінок-фотографів, які народилися та працювали в Україні, але якоїсь миті емігрували, сьогодні стали частиною спадщини Австрії, Австралії, Великої Британії, Франції. На жаль, розповідаючи про все ХХ століття, ми можемо перерахувати жінок, які знімали, на пальцях однієї руки. Ім’я Параски буде серед них, тож те, що архів знайшовся, неймовірно круто».

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт
Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Архів художниці належить громаді села Криворівня, адже саме його історію в людях та обрядах вона знімала. На цих незліченних кадрах справді зображені цілі покоління одне за одним. Фактично — історія всього села другої половини минулого століття.

На цих незліченних кадрах справді зображені цілі покоління одне за одним.

«Коли ми говоримо про історію, ми маємо розуміти, що є офіційний наратив, а є справжня історія, яка до архівів не входить, — пояснює Радченко. — Архів Параски — свідчення „неофіційної“ історії, більш правдивої. Цей архів показує авторський погляд на регіон 1950—1990-х років. На фотографіях бачимо, як змінювалися смаки, мода, політика, вплив чи відсутність впливу. Але крім цього історичного/документального значення світлини Параски Плитки-Горицвіт усе-таки мають й естетичну цінність. Це видно у її підході до роботи з простором та людьми».

Наразі будинок Плитки-Горицвіт є неофіційним музеєм її творчості. Криворівня раніше була відома тим, що сюди часто приїжджала українська інтелігенція, тут знімав свій фільм «Тіні забутих предків» Сергій Параджанов. Тепер це ще й місце із унікальним музеєм цікавої художниці.

Фотографії з архіву Параски Плитки-Горицвіт

Нове та Найкраще

740

635

639
994

Більше матеріалів