Зупинися, мить: Дослідження руху в портфоліо Елізабет Бік

— Я провела свої дитинство та юність вивчаючи рух тіл у замкненому прямокутному просторі. Я говорю про танці, а не про фотографію. У цьому прямокутнику, на сцені, і вибудовувалися наші композиції. У танці кожен жест і погляд мали значення, як і костюми, історія. Коли я проміняла танці на навчання в коледжі, мені пощастило знайти фотографію. Мабуть, я інтуїтивно продовжувала займатися тим, чого навчилася в танці: коли я дивилася у видошукач, то немов спостерігала за знайомим прямокутником.

Я люблю гуляти і проходжу багато кілометрів з фотоапаратом у руках. Коли я починаю працювати над серією, то зазвичай шукаю «сцену», який-небудь непоказний фасад, повз який проходить багато людей. Після я довго вивчаю це місце за допомогою камери.
Моя одержимість проявляється в тому, як я фотографую: часто повертаюся в одне і те же місце і стежу за ним годинами, днями, тижнями, місяцями, а іноді й рік за роком. Мене приваблюють люди — те, як вони рухаються, одягаються і поводяться в соціумі.

Я часто фотографую пішоходів, а вони цього і не помічають. У дуже рідкісних випадках я зустрічаю якусь одну, особливу людину, від якої не можу відвести очей. Я знайомлюся з нею і дізнаюся, чи не хоче вона попрацювати над серією портретів. Своїх муз я знімаю протягом декількох років. Я тяжію до людей, які люблять, коли на них дивляться, які не соромляться себе.

Камера бачить те, чого не бачимо ми. Особливо якщо йдеться про світло й тінь — фотоапарат не може адаптуватися до них, як людське око, тому знімок візуально драматизує світ, особливо при різкому освітленні. Крім того, камера може заморозити рух в ідеальний момент і зловити всі деталі краще, ніж око людини.

Камера бачить те, чого не бачить людське око. Особливо якщо йдеться про світло і тінь.

Мій проєкт «Дослідження руху» — це нелінійна оповідь про трирічну подорож безіменною вулицею, зведена до одного місця і, нарешті, до однієї людини. Ця робота була зроблена в 2017—2020 роках і вперше матеріалізувалася у вигляді трьох книг.

Перша частина, «Дослідження руху I: Вуличний балет» — це відчужене дослідження типології шаблонних рухів у людних міських ландшафтах. Шістнадцять кадрів показують деконтекстуалізовану вуличну «сцену», жест, що повторюється, замкнений патерн ходьби.

У другій частині «Дослідження руху II: 40.752200—73.993422» я обрала тимчасовий будівельний фасад і галасливу пішохідну ділянку вулиці. Там перетиналися туристи, бізнесмени, наркозалежні (поблизу є два центри детоксикації), звичайні жителі Нью-Йорка і артисти, які йдуть на кастинги (популярне місце для прослуховування знаходиться в кварталі від готелю). Після року фотографування на цьому розі одна людина привернула мою увагу і погодилася бути моєю музою.

Бі Хоук став темою і головним компонентом роботи під назвою «Дослідження руху III: Кружляння яструба». Робота зосереджена навколо суспільного та приватного життя Бі Хоука в міру того, як вони переходять від самоідентифікації гея до небінарної трансактивістки. Ми створили театралізовану розповідь про їхнє життя, яка починається там, де я їх побачила. Заключне зображення в «Дослідженні руху III» — це локація першого знімка з «Дослідження руху I». Таким чином розповідь вийшла циклічною.

До цієї роботи я фотографувала або незнайомців з великої відстані, або робила портрети. Я хотіла зв’язати воєдино ці крайнощі, і в «Дослідженні руху» я спробувала звузити свої пошуки: від загальної сцени — до обраного місця, а потім — до конкретної людини.

Створені мною образи — результат азартної гри, перевірки моєї здатності реагувати на те, що я бачу. Я працюю в дуже швидкому темпі, зображення з’являються і зникають. Це весело і вимагає безперервної уваги. Якщо занадто багато думати, то прогавиш знімок. Але нічого, через хвилину пройде хтось інший, і тоді знімок складеться. Що на ньому розкрито? Що заховано? Я постійно думаю про це.

Фотографічна реальність — це не реальність. Але ж і «реальність» не є такою, чи не так? Те, що ми сприймаємо як реальність, проходить через вузьку перспективу людського сприйняття. Фотографія редагується через нашу відредаговану перспективу. Потім ми редагуємо правки попереднього редагування. Найкраще, що ми можемо зробити в даній ситуації, — привнести в це все символізм і алегорію через фрагментовану розповідь.

Фотографічна реальність — це не реальність. Але ж і «реальність» не є такою, чи не так?

Фотографії зупиняють рух, завдяки чому ми можемо вивчити деталі — кожну пляму на тканині, кожний заплетений волосок, кожну дірку на взутті, кожну зморшку, кожен палець, кожен згин ліктя, кожний капелюх. Кожну деталь. Хіба це не фантастика?