«Чим більше обмежень, тим краще»: Переможниця «Укрсучфото» Яна Кононова

Яно, як ти від філософії перейшла до фотографії?

Моя дисертація була присвячена новій теоретичній орієнтації, що ставила під питання методи соціальної критики, тобто точку зору, згідно з якою все можна пояснити соціальними відносинами, інститутами та стереотипами. У цій орієнтації знову виникає інтерес до реальності, колись «вигнаної» з теорії.

Після захисту дисертації мені стало цікаво, що відбувається у мистецтві, яке не було б коментарем до соціально-критичної теорії, впливової до 1990-х років. Я подумала, що це може бути фотографія та кіно, тобто ті практики, які «приречені» до виробництва зображень. Як сказав Данило Ткаченко у своєму інтерв’ю, фотографія — це гетто, де досі незрозуміло навіщо робиться величезна кількість зображень. Мені стало цікаво, як влаштоване це «гетто», де люди займаються тим, чим займатися вже «не прийнято», що навіть, можливо, вважається моветоном з точки зору соціальної критики.

Що тебе цікавить у фотографії?

Мене цікавить робота із образом. Мені цікаво, як він виникає і які умови мають це супроводжувати. Але це не теоретична, а експериментальна практика.

Мені подобається німецький термін Unheimlichkeit, що не має адекватного аналогу і невдало перекладається іншими мовами як «моторошне» (creepy). Мені здається, що він найточніше визначає роботу з образом. Корінь heim означає «домашнє», «звичне»; суфікс keit перетворює його на іменник; un — негативна частка. Основна ідея цього терміну в тому, що нам стає не по собі не від зіткнення з чимось невідомим та чужим, а навпаки, з тим, що нам добре знайоме. Так от, мені здається, що образ виникає в цьому самому місці — на матеріалі повсякденного, звичайного, яке раптом перестає бути впізнаваним.

Як розпочався проєкт Under the weather?

Я живу біля Трахтемирівського заповідника, у Григорівці — одному з вцілілих після затоплення під час будівництва Канівського водосховища сіл. Якось, спустившись до магазину, де місцеві жителі обмінюються новинами, я почула, що один із них пропонує подивитися на «погоду біля танка». Танк стоїть на височині біля в’їзду в село як пам’ятник боям за Букринський плацдарм, що проходили тут. Я вирушила туди, і з цієї дивної парадоксальної мотивації розпочався мій проєкт.

Мене й раніше цікавило те, як погода мобілізує людину, її внутрішнє життя: вона збуджує, знерухомлює, позбавляє сили. Вираз «погода біля танка» став тригером — напевно, тому, що тут значення погоди змінювало сенс, відсилаючи вже не до природного порядку речей, а до чогось зробленого і тому підключеного до джерела тривоги.

Я назвала проєкт Under the weather. Це англійська ідіома, яка по відношенню до стану людини означає щось на зразок несамовитості, неспроможності, випадіння з природного перебігу подій. У психічному регістрі це випадіння, як на мене, співвідноситься з меланхолією — і я почала досліджувати її образи. При цьому мене цікавить візуальна інтерпретація меланхолії, яка не збігається ні з її філософським, ні з медичним значенням. Мені хотілося б залишити у просторі цієї інтерпретації не шанс для уяви чи фантазії, а деяку невизначеність, яку неможливо нічим заповнити.

Пізніше виник ще один мотив. Мені зустрілася легенда про те, що в битві при Барнеті в 1471 році прихильники будинку Йорків обдурилися туманом, який був викликаний чарами ченця Банджі (у цій битві вони, до речі, виграли). І я замислилася, як завдяки штучному характеру туману змінюється значення історичного факту: деяка спільнота випадає із загальної конвенційної історії, отримуючи невизначений статус («зникнення» з зони видимості), але водночас її приватна історія визначається тепер ставленням до туману, який стає немов додатковою сценою. І мій проєкт — це спроба показати відносини «невизначеної» спільноти та погоди. Така практика повністю відрізняється від біографічного й історичного методів дослідження, які безпосередньо пов’язують людей із цією місцевістю.

Перший твій проєкт був присвячений конкретній особистості та конкретній місцевості, де вона живе. Це теж Григорівка?

Так, я їжджу туди вже близько 10 років, а постійно живу близько півтора року. У 2017-му я почала знімати свою сусідку Лолу, з якою познайомилася завдяки Віктору — режисерові театру, що колись існував там.

Уже тоді я замислилася, чому вона мене хвилює, чому мені хочеться знімати її, — адже не тому, що вона живе поруч і з нею найпростіше домовитися. Я зрозуміла, що мене в ній цікавить тип сексуальності, який потрапляє в якусь невизначеність: не можна сказати, що Лола слідує якимось гендерним ролям, але водночас вона не є представницею емансипованих кіл. У її сексуальності є двоїстість, яка, скоріше, належить до таємничості чи невизначеності статі як такої, щодо якої культура змушена постійно виробляти якісь зразки сексуальної поведінки. Але нам вони дістаються вже готовими, а в її випадку цього готового шаблону просто немає.

Ти створювала портрети людей, досліджуючи образи меланхолії. Твої герої схильні до неї чи це все сконструйовано?

Ні, мені здавалася цікавою якась людина, і я домовлялася з нею чи з ним про зйомку. Меланхолія тут і є постановкою, і ні: я чекаю, коли у процесі роботи людина раптом відокремлюється від себе відомої.

Мені здається, що я знімаю не портрети, а історію, яка стоїть за певною людиною, але про яку сама вона ніби нічого не знає: вона не співвідноситься ні з її особистістю, ні з біографією, ні з фактами дійсності. Точніше, я орієнтована на зустріч із такою історією, але до неї неможливо підготуватися.

При цьому мені важливо не спекулювати на маргінальному чи екзотичному контексті, оскільки його використання передбачає, що є один світ і є місце, де можна жити не за його правилами. Для мене ця романтична ідея позбавлена сенсу — світи скрізь, і вони різні.

Так, у сучасній фотографії дедалі частіше критикують екзотичний, спекулюючий погляд на маргінальні групи. Як ти вибудовувала стосунки із героями проєкту?

У фотопрактиці існує термін TFP — «час за відбитки», який регулює етичні відносини між моделлю та фотографом. Але для мене тут криється неоднозначне питання, тому що цей формат маскує сам факт, що фотографія є угодою. Для деяких людей, з якими я стикалася, взагалі не існує такої абстракції, як «час»: усе, що вони мають для обміну, — це «вони самі».

Часто потрапляєш у ситуацію, регульовану не прозорими абстрактними конвенціями чи готовими етичними схемами, про існування яких хтось до тебе подбав, а голою економікою бажання — твого та людини, що чомусь погодилася опинитися перед камерою. А бажання та його закони непрозорі, і тут питань набагато більше, ніж відповідей.

Мій добрий знайомий, коли я запропонувала йому попрацювати разом, сказав, що почувається дуже дивно і вкрай незатишно. Але саме цей дискомфорт, на його думку, відповідає за створення специфічності фотографічної ситуації (певного «затемнення»), в якій щось може виникнути.

З пейзажами легше — не потрібно просити дозволу на зйомку. Але вибір, що і як зняти, тим не менше не стає простішим. Які образи ти шукала у пейзажі?

Оскільки сама ідея проєкту розпочалася з фрази «погода біля танка» і цією погодою був туман, я почала працювати з туманними ландшафтами. Мені цікаво, як туман змінює звичну оптику і виявляє найменші деталі, які досі не мали значення, але раптом набули сенсу.

У проєкті, присвяченому Лолі, мене цікавило, як зламана геометрія берегової лінії, занедбані квітучі сади та дивні інсталяції на дні ярів (ліс був посаджений після війни і виріс нерівномірно) могли посилити ідею проєкту. Мене приваблювала неприродність природи — як коли б вона розігрувала саму себе.

І останнє, технічне питання: чому ти працюєш із плівкою та середнім форматом?

Я використовую звичайне природне світло, плівку — все, що є максимально наближеним до дійсності. Я не намагаюся перебільшувати або використовувати спеціальні прийоми. Статичність камери та обмеження волі, коли ти зі штативом прикріплений до одного місця, дозволяють працювати з планом тривалостей, відмінним від того, коли ти орієнтована на зйомку моменту.

Мені подобаються роботи фотографів, які знімають на середній та великий формат, — наприклад, пейзажі Авоїски ван дер Молен, начебто вперше побачені очима астронавта. Її роботи є чудовим прикладом усунення звичного щодо себе самого. Або зовсім мінімалістичні образи Кольєр Шорр.

Чим аскетичніші засоби і більше обмежень, тим для мене цікавіша ситуація.

З 27 квітня до 12 травня у київській галереї Dymchuk Gallery пройде виставка Яни Кононової Under the weather.

«Укрсучфото» — премія за досягнення у фотографії, започаткована журналом Bird in Flight. Ідея номінації «Відкриття року» — підтримати перспективних авторів-початківців, чиї проєкти поки що не відомі широкій аудиторії. До журі номінації увійшли 14 експертів, серед яких засновник артцентру «Я Галерея» Павло Гудімов, фотограф і художник Саша Курмаз, засновники видавництва BOOKSHA Ярослав Солоп і Михайло Букша та інші.

Партнер премії — Panasonic в Україні.