Смерть у Венеції: Репортаж з кінопрем’єри у Вилковому

Кінотеатр у Вилковому закритий, тому показ ми проводимо в будинку вилковського рибалки Руденича. Після десятої чарки перед очима все пливе, і, щоб позбутися запаморочення, я лягаю на підлогу. Руденич силується підняти мене, але він теж п’яний, і ми обидва падаємо. Він — герой «Дельти», документальної стрічки про Вилкове, і на прем’єрі поводиться, як і належить зірці: сміється, жартує, травить баланду. Через кілька хвилин, коли в кімнаті згасне світло і почнеться показ, Руденич буде плакати, хоча мені здавалося, що фільм розвеселить його.

Фельдшер і режисер

Вилкове всі знають як місто каналів, але ще тут чомусь багато пам’ятників — більше десятка на 7-8 тисяч жителів. Серед найпомітніших монументів — пам’ятники засновникам міста, миру і єдиний в Україні пам’ятник Булату Окуджаві. Бард побував у Вилковому на початку 60-х і написав про нього пісню — «Дунайська фантазія». Ймовірно, вона була єдиним твором мистецтва, присвяченим місту, поки сюди не приїхав фотограф і режисер Олександр Течинський.

Ми знайомимося, коли я застрибую до нього в машину, щоб вирушити разом до Вилкового. Монотонні пейзажі за вікном навіюють нудьгу, але настрій у нас піднесений. Сашко їде на прем’єру свого фільму, я — щоб подивитися, як змінилося життя рибалок, які знялися в ньому.

Течинському 41 рік, він народився у Дніпрі. Всупереч бажанню батька, який бачив сина шахтарем, вступив до медичного училища. Працював фельдшером у швидкій психіатричній допомозі, але потім зайнявся тим, про що завжди мріяв, — фотографією, а після переключився на документальне кіно.

Знімати фільм про Вилкове він не планував, уперше приїхав сюди просто розвіятися. Але, познайомившись з вилковськими рибалками, взявся за камеру. «Тоді мені здалося, що ці люди зроблені з залізобетону, — згадує Течинський. — Якби вони народилися в іншій країні, могли б запускати в космос ракети».

Роберт Капа вважав, що фотограф повинен підходити до об’єкта зйомки максимально близько, і режисер Течинський, пам’ятаючи це, підійшов до вилковських рибалок упритул. У місті він прожив дві зими — ловив рибу, косив очерет, пив.

Режисер змішався з місцевими і терпляче чекав, коли вони перестануть звертати увагу на камеру. Так вийшла «Дельта» — неспішний документальний фільм про роботяг, які ледь зводять кінці з кінцями.

У місті режисер прожив дві зими — ловив рибу, косив очерет, пив, чекаючи, коли місцеві перестануть звертати увагу на камеру.

«Дельта» розповідає про занепад, але без надриву. Місцями з гумором. В одному з епізодів рибалка Руденич намагається завести бензопилу. Механізм не піддається, підпилий вилковчанин чортихається і чомусь розмірковує про Бога. «Герої картини йдуть на дно, але роблять це весело», — пояснює Течинський.

У 2017 році «Дельта» взяла головний приз Одеського міжнародного кінофестивалю, картину показали у Бразилії, США, Франції та Німеччині. Режисера хвалили за правдивий опис життя місцевих.

Холодець

Чи повинен документаліст платити героям, яких знімає? Течинський переконаний, що ні. Каже, що документував життя вилковських рибалок, але не керував ним, хоча іноді все ж допомагав героям проявити себе.

Під час роботи над фільмом режисер орендував кімнату у Холодця. Вони зблизилися і стали хорошими друзями. Течинський любить згадувати, як вони поїхали на нічну риболовлю і ледь не заблукали дорогою назад, а іншим разом — шукали потопельника. Сашко навіть зняв Холодця у завершальній сцені — рибалка мовчки курить у човні, направляючи його до сонця, що сідає.

Режисер любить згадувати, як вони з Холодцем поїхали на нічну риболовлю і ледь не заблукали дорогою назад, а іншим разом — шукали потопельника.

Після закінчення зйомок режисер побував у Вилковому лише одного разу, та й то проїздом. Тепер він вирішив показати їм «Дельту», провівши прем’єру у кого-небудь вдома. Узяв проєктор — показу фестивальної картини судилося відбутися на чиїхось шпалерах.

До Вилкового я їхав, щоб побачити місто, яке називають «українською Венецією», але головне — щоб описати зустріч режисера з героями його фільму. «Дельта» навряд чи сподобається тим, хто болісно реагує на українську дійсність, зате картину напевно оцінять любителі посміятися з правди життя. Я дивився «Дельту» тричі: перший раз насолоджуючись мальовничістю кадру, потім — спостерігаючи за героями. Було відчуття, що рибалок я знаю особисто. Проте я, вирушаючи до Вилкового, хотів познайомитися з ними по-справжньому.

Ажіотаж, аншлаг, десятки глядачів, які сміються від того, що впізнають себе на екрані, і всі дякують Течинському за те, що він вписав їхні імена в історію документального кіно. Прем’єра повинна була пройти так — принаймні, мені так здавалося.

Моральний орієнтир

Рибалка Віктор Гладильников, той самий Холодець, пішов з життя за день до нашого приїзду. Свій останній вечір він провів з сім’єю. Як згадує його дружина, Вітя багато посміхався, був уважний і спокійний. Подивився телевізор і ліг спати, а вранці повісився на турніку, який колись встановив у дворі для сина. Холодцю було 54 роки.

Обшита чорною тканиною труна схожа на жалобну гондолу, вона стоїть біля вікна, через яке видно канал. Дружина і батьки Віті ридають, перериваючись лише на розповіді про останні дні покійного.

Смерть Холодця стала несподіванкою для всіх: він був прикладом стійкості і небувалої сили волі. Пройшов Афганістан, виховував сина і, що найнеймовірніше для Вилкового, кинув пити. Вітю, здавалося, не зламала ні смерть брата, ні розлучення з першою дружиною. З труднощами він справлявся працюючи ще старанніше і проводячи на каналі чи не більше часу, ніж на суші. Влітку возив полуницю і туристів, узимку — дрова і очерет. Потім роботи зовсім не стало. Можливо, Холодець не виніс безнадії. Хто знає, записки Вітя не залишив.

У будинку з небіжчиком задуха, тому ми виходимо на вулицю подихати свіжим повітрям.

Холодець пройшов Афганістан, виховував сина і, що найнеймовірніше для Вилкового, кинув пити.

«Новак»

Вилкове — це майже п’ятдесят кілометрів каналів і кілька десятків островів, з’єднаних мостами. Але називати його «українською Венецією» може тільки той, хто ніколи не був у Венеції неукраїнській. Тут немає каналізації та постійні перебої з електрикою. Замість тротуарів — сяк-так вкладені дошки, перевернуті човни вздовж берегів нагадують туші мертвих кашалотів. Похмуро навіть без самогубств.

Після візиту до будинку Холодця Течинський смурнішає. Решту дня він проводить намагаючись розшукати вилковчан, які брали участь у зйомках.

— Саня — спився. Танька — померла від цирозу. Дружина Телюка — теж померла, її добив спосіб життя, — повідомляє він після обдзвону.

«Спосіб життя» — це «Новак».

«Тільки у Вилковому можна спробувати вино „Новак“, вилковський виноград — дар божий для липован (релігійна група старовірів. — Прим. ред.)», — запевняють автори книги «Вилкове. Рибна кухня липован». Напій тут кожен готує за своїм рецептом, але найбільш поширений такий: відро виноградного соку, чверть кілограма цукру, вода (один до трьох). Отриману суміш залишають бродити на сорок днів. На смак «Новак» як ягідний компот, але вже після трьох чарок голова порожніє, в очах туман.

Біолог, орнітолог, бджоляр і колишній депутат міської ради Михайло Жмуд пояснює: алкоголь став проблемою для місцевих тільки в кінці вісімдесятих. Заводи, які брали виноград, закрилися, тому липовани стали робити вино для себе. Багато вина. Так, колишній морський піхотинець Олександр Руденко, він же Руденич, на рік заготовляє чотирнадцять літрів. Запасів вистачає всього на пару місяців, тож до наступного врожаю Руденич купує вино у сусідів — по 140 гривень за два літри. Тверезий Руденич — похмурий і мовчазний; той, який випив, — сипле цитатами з радянських фільмів і армійськими прислів’ями.

Колишній морський піхотинець Олександр Руденко на рік заготовляє чотирнадцять літрів. Запасів вистачає всього на пару місяців.

Ми зустрічаємо Руденича на зупинці. Йому немає і сорока, але виглядає він так, ніби все життя перевіряв себе на міцність: без зубів, з поламаними вухами і перебитим носом. За версією рибалки, каліцтва він отримав під час служби на флоті, за версією місцевих — у п’яній бійці. Харизмі Руденича аплодувала європейська фестивальна публіка, але він про це не знає. Та й те, що знімався в кіно, пам’ятає туманно. Він обіймає Течинського і просить полтиник — на «Новак».

Над водою

Від будинку, в якому жив Холодець, до кладовища хвилин сорок, але через дощ ми йдемо довше. Він заливає все — мости, вулиці, Вітю. Своїх покійних липовани проводжають без музики і плакальниць. На похороні немає навіть священника, тому що «самогубців до Бозі не беруть, відспівувати не можна».

Обігнувши всі канали на шляху, похоронна процесія доходить до нового кладовища. Воно з’явилося у Вилковому нещодавно, але за останній рік виросло втричі. Місцеві жартують, що такими темпами воно скоро упреться у Приморське (розташоване у 20 кілометрах від Вилкового село. — Прим. ред.). Ще десять років тому у Вилковому жили 10 тисяч чоловік, сьогодні — на третину менше. Багато хто виїздить до Одеси, Києва, Москви, до Європи. Тих, хто залишився, часто губить «Новак».

— Цього року просто мор якийсь. — Рибак Руслан, однокласник Віті, зітхає з відчаєм. — Навіть молодь мре. Як мальки — не виростаючи.

Могила ледь глибша за півтора метра, але копати далі у Вилковому не можна — вода. Труну закопують так швидко, що Руденич не встигає викурити і половину сигарети.

Нам тут не раді

Напевно невідомо, коли і чому вилковчани вирішили, що на «Дельті» Течинський заробив мільйон євро, але розмір режисерського гонорару турбує багатьох. «Начитаються в інтернеті фігні і дивляться на мене як на ворога», — обурюється Течинський дорогою з цвинтаря, потім після паузи додає: «Навіть якби мені заплатили мільйон, я їм нічого не винен».

Поминки проходять у сирій церковній їдальні, але після цвинтарного протягу навіть вона здається затишною. Помолившись, усі сідають і беруться за їжу. Навпроти нас — розпашілий від вина і борщу хлопець, він крутить ложку в пухких пальцях і свердлить Течинського поглядом. Ми йому не подобаємося, як і всі журналісти, які «приїздять сюди заради екзотики, як до зоопарку».

— Я тебе знаю, ти журналіст, — каже він режисерові. — Ти знімав мене в кіно, хоча я попросив не знімати.

Розгублений Течинський не встигає відповісти — ми знову встаємо для молитви.

Біля церковної лавки підігріті «Новаком» рибалки обговорюють причини самогубства. Депресія — версія переконлива, але вочевидь нудна. Деякі місцеві вважають, що Холодець ризикнув позичити гроші «у дуже серйозних людей», не зміг повернути і поплатився. Після млявої дискусії сходяться на тому, що Вітю мучили болі у спині і безгрошів’я. Щоб уникнути незручних питань про мільйон, ми йдемо.

Деякі місцеві вважають, що Холодець ризикнув позичити гроші «у дуже серйозних людей», не зміг повернути і поплатився.

Прем’єра

Будинок Руденича стоїть на березі каналу. Три кімнати, штопані килими, старі телевізори, грубка. Єдина прикраса будинку — вікно, яке дивиться на воду, але його скоро замурують — щоб не було протягу.

Течинський забув проєктор, тому нам належить дивитися «Дельту» на ноутбуці. Крім нас із режисером глядачів двоє — господар будинку і його дружина Валентина. «Містечко маленьке: хтось посварився через гроші, хтось через жінок. Збирати колишніх друзів під одним дахом небезпечно», — пояснює Течинський.

Колись він хотів узяти рибалок на одеську прем’єру «Дельти», але не ризикнув, побоюючись, що не впорається самотужки з компанією підпилих вилковчан. Тепер шкодує: можна було звозити на кінопоказ хоча б когось одного.

— Руденичу, тебе показували в Парижі. Хочеш до Парижа? — запитує Течинський.
— Мені пох*й на Париж, — відповідає рибалка.
— А до Брюсселя?
— І на Брюссель пох*й.

У 90-х Руденич, тоді ще морпіх, побував у США і відтоді вважає інші країни нецікавими. Він простягає мені фотоальбом із Ді Капріо з «Титаніка» на обкладинці, всередині — кілька десятків знімків з товаришами по службі, американськими морськими котиками і таємним коханням рибалки — темношкірою жінкою з коктейлем у руках. На військових кораблях Руденичу подобалося більше, ніж у Вилковому, і якби він не звільнився в запас, то напевно б давно дослужився до офіцера. Але він звільнився і повернувся «в це болото».

Ми тричі поминаємо Вітю, двічі п’ємо за зустріч, потім за морську піхоту і військово-морські сили США. Від надлишку емоцій Руденич б’є себе по обличчю і гарчить: «Хто тут не бував, тому не зрозуміти, як хочеться їсти, як хочеться спати!» Течинський гасить світло і нарешті вмикає «Дельту» — прем’єра, заради якої ми приїхали, почалася. Але рибалка настільки п’яний, що спочатку не впізнає нікого на екрані.

Фото: Олександр Течинський, спеціально для Bird in Flight.