Людських тіл майстер: Портфоліо Семена Кучвари
Фотограф та спеціаліст еколого-економічного моніторингу зі Львова. Публікувався в Musashi Magazine, Resuer Magazine, Argentik Magazine, Sticks and Stones. Учасник виставки «Ревізії» у Єрміловцентрі, Харків.
— Я знімаю близько двох років. Починалося це все як своєрідна арттерапія. Час тоді був досить похмурим через наркотики, токсичних людей і саморуйнівний спосіб життя — на цьому тлі завжди був присутній незрозумілий потяг до створення і самовираження. Я періодично знімав на телефон усілякий стрит, що мав якийсь особистий контекст для мене.
Одного разу мій друг Деня Кірєєв повернувся з Луцька і привіз свою першу мильницю з простими, але гарними та гармонійними картинками. Так у мене в голові засіла нав’язлива думка: варто було б теж мати камеру, подивитися, що з цього вийде.
Коли я почав знімати на плівку, то одразу зрозумів, що мені набагато цікавіше фотографувати людей. Мені здавалося кумедним, як вони починають поводитися, коли ти ні з того ні з сього під час пиятики дістаєш камеру і нахабно робиш кадр, враховуючи, що ось ще буквально тиждень тому ти був максимально далекий від фотографії. Але кадри виходили добрі. Знімав я на той час своїх друзів, партнерок та різні ситуації у чаді — зліпок тусовки та моєї взаємодії з нею.
Першою моєю камерою стала Samsung FF-222 з божевільним спалахом — ним можна було відганяти бродячих собак і сліпити копів, які ув’язалися вночі. Зображення виходили дуже пересвіченими і створювали вайб старої аматорської фотографії — ніби архів із вкрай веселого та п’яного дня народження. Цей вайб досі простежується у всьому, що я знімаю.
Фотографую я різне: наприклад, є серія з парами, які цілуються та займаються коханням. Тут мені цікаво спостерігати, наскільки далеко люди можуть пустити мене у своє особисте та поділитися ним. Мені взагалі цікаво дослідити, наскільки люди довіряють мені, коли я їх фотографую. Напевне, тому я роблю так багато селфі з моделями, намагаюся втиснути себе в кадр. Ще часто знімаю на вечірках, афтепаті. У моїх світлинах багато наркотиків, алкоголю, танців, сексу та молодості.
Мені взагалі цікаво дослідити, наскільки люди довіряють мені, коли я їх фотографую.
Я знімаю не лише дівчат, а й хлопців. На жаль, мені важко шукати хлопців-моделей: більшість моїх друзів-хлопців соромляться чи скептично ставляться до того, чим я займаюся (на відміну від дівчат, які іноді майже нав’язуються на зйомку). Я фотографую тільки близьких людей — друзів, партнерів. Останні півтора року мені часто пишуть в інтернеті з пропозицією зняти когось, але навіть тоді мені важливо провести з цією людиною час, дізнатися краще, налагодити зв’язок. Сподіваюся, цей зв’язок та близькість видно на знімках.
Я намагаюся будувати максимально близькі та добрі стосунки з людьми, яких фотографую. Мені важливо, щоб усім учасникам зйомок було максимально комфортно. Перед тим як запропонувати якийсь кадр, я волію переконатися, що це прийнятно для людини, яку я фотографую.
Мені дуже подобається, коли моделі пропонують свої ідеї. Я знімаю тільки цікавих людей, і в цьому є певна колаборація двох особистостей. Якщо моделі не хочуть, щоб я публікував якісь світлини в інстаграмі, я завжди намагаюся знайти компроміс чи поступаюся.
Мої зйомки частіше схожі на побачення чи тусовки. Я прагну створити приємну та інтимну атмосферу, в якій можна розслабитися й без проблем творити. Якось я намагався робити замальовки для підготовки, але вже тривалий час приходжу на зйомки лише з кількома кадрами в голові та загальним настроєм — конкретні ідеї з’являються у процесі.
У фотографії для мене немає заборонених тем.
Дивно, але мене ніколи не звинувачували в об’єктивації, чи я про це не чув. Я розумію, чому такі звинувачення можуть виникнути, але мої роботи мають певний посил і глибокий особистий контекст. На багатьох знімках не видно облич моделей — але це не для «знеособлення», а скоріше для фокусування на різних деталях.
У фотографії для мене немає заборонених тем.
Першу мою сторінку видаляли двічі, після неї були ще дві, тобто сумарно мене банили чотири рази. Чесно кажучи, гадки не маю, чому так відбувається. Видаляли пости з закритих сторінок, у яких було максимально замазано все, до чого можна було причепитися. Уже два роки мої акаунти не виходять з тіньового бана (коли твої пости не знаходяться за хештегами, а аккаунт спливає наприкінці результатів пошуку — тобто сторінку можуть знайти люди, які про неї знають). Але я сприймаю це з гумором, моя мета — дійти до тринадцятої сторінки.
Боротися з цензурою в інстаграмі неможливо, поки це загальна платформа для різних користувачів і заробляння грошей. Набагато важливіше боротися із цензурою взагалі — цензура на державному рівні набагато більше шкодить художникам. Узяти, наприклад, справу Юлії Цвєткової в Росії чи абсурдний закон про «пропаганду гомосексуалізму», який зараз хочуть пропхати Георгій Мазурашу та Олена Лис.
Цензура на державному рівні набагато більше шкодить художникам.
Моє ставлення до соціальних мереж дедалі скептичніше. Зараз мені більш цікаво виходити на виставковий простір: так, участь у груповій виставці «Ревізії» під кураторством Романа Пятковки та Ігоря Чекачкова дала набагато більший фідбек і досвід, ніж два роки постів в інтернеті.
Мені здається, моя фотографія — особисто про мене й про мої стосунки з навколишнім світом. Я тільки нещодавно почав серйозно замислюватися про причини та мотиви, які мною рухають. Знайомство з Ромою Пятковкою і курс в академії Чекачкова підштовхнули мене частіше дивитися у цей бік.