Значні деталі: Портфоліо Віктора Корвіка

— Знімати цікаво, де б я не був. У приміщеннях мене приваблюють деталі та світло, на вулиці — сліди міського життя й архітектура, простір, що вона створює. Іноді я збираю серію картинок, зроблених певним чином: абстрактні кадри з цікавим світлом, зображення стільців, землі під ногами, людей, які самі захотіли, аби я їх сфотографував.

Якось діти років десяти попросили їх зняти. Коли я показував, що вийшло, вони спитали, коли цей знімок надрукують у газеті. Не пригадую, що їм відповів. Через якийсь час світлина опинилася у донецькій газеті «Життя».

У фотографії мені цікавий увесь процес. Зйомка — перехід у «режим фотографа», знайомство з людьми. Відбір — напівностальгійний, напівестетичний транс, що перемежовується з аналізом. Публікація — спостереження за реакцією глядача, спілкування, можливість побачити роботу чужими очима та знайти сенс, якого не вкладав.

Я знімаю повсякденне життя — все, що чіпляє око та розум. Шукаю особливі сцени, до яких можна буде повернутися за допомогою фотографії: атмосферу міста, людей у ньому, те, що залишилося поза увагою. «Режим фотографа» дає певну відстороненість від звичного значення речей. Він подібний до погляду інопланетянина, який щойно прибув і не знає, що виглядатиме для людини красиво, а що огидно.

Людина на світлині часто першою привертає увагу глядача і вибудовує решту кадру навколо себе. Коли я пробував знімати у студії, зрозумів, що не люблю вишиковувати людей у кадрі. Максимум, що я можу сказати герою під час зйомки щодо пози, — «завмри». Спонтанність і власна мотивація людини мені цікавіша, ніж вибудовані сцени.

Я шукаю особливі сцени, до яких можна буде повернутися за допомогою фотографії.

«Режим фотографа» дає певну відстороненість від звичного значення речей.

Найчастіше я знімаю у поїздках. Особливо люблю самотні прогулянки рано-вранці в новому місті — люблю спостерігати, як воно прокидається. Буває, що через фотопроцес шукаю відповіді на запитання, наприклад як у цьому місті живуть люди і чи хотів би тут жити я. Або розширюю коло знайомств, коли знімаю на заходах. Коли я працював в офісі, ходив фотографувати в обідню перерву, знімав дорогою на роботу і назад. Це була хороша практика — щодня треба було зняти та відібрати хоча б одну цікаву картку та викласти у блог.

У «Жу́жалці» перші серії ми робили на основі виїздів до Пролетарського району Донецька та Єнакієвого. У результаті вийшли два зіни — «Пролетарка» та «Ржавчине». «Ржавчине» став основою першої великої виставки «Без п’яти хвилин», показаної в артцентрі «Ізоляція» у рідному Донецьку.

У подальших проєктах ми рефлексували на тему Донецька та війни. Травматичний досвід війни і вимушеного переїзду відкрив нові способи дивитися на світ, його політичні й соціальні складові. Він же додає сенсів у старі роботи — так сталося із «Замкненим простором». Це відео було зроблено у 2013 році як історія про співпереживання старості. Наразі воно ще й про людей, які не змогли виїхати з Донецька із початком війни.

Травматичний досвід війни та вимушеного переїзду відкрив нові способи дивитися на світ.

Після переїзду до Києва мені легко вдалося відмежуватися від болючих тем — але мистецька практика потребує переживань. У Донецьку я був одним із проєктувальників генерального плану аеропорту, зруйнованого у 2014—2015 роках. Я переглядав знімки після руйнування та свої фото з його будмайданчика і думав, як передати дисонанс від цих образів, який я відчуваю.

Озираючись назад, я розумію, що найдужче переживав, коли слухав і розшифровував історії людей, які жили поряд з аеропортом під час бойових дій. Це були історії, записані для проєкту «Одіссея Донбас»: у ньому ті, хто виїхав зі Сходу, розповідають про свій досвід переселення, залишені будинки та міста.

У 2017-му ми з «Жу́жалкою» зробили дві книги, побічно пов’язані з війною та Донецьком, — для Українського павільйону на Венеційській бієнале. Туди нас запросили через деяку схожість із Борисом Михайловим, навколо роботи якого будувався павільйон.

Книга «Чорний альбом» включає фотосерію Слави Соколова та історію, як у XIV столітті чума потрапила з Криму до Венеції. Далі у матеріалі взято знімки з книги Shoot Me Please — це серія портретів, зроблених у Донецьку до початку війни. На світлинах незнайомі люди, які самі просили їх сфотографувати, не дивилися на результат і не просили його їм передати.