«Я спілкувалася з котами і обмінювалася думками з перехожими»: Люди, які пережили ментальний розлад під час ковіду

Вплив коронавірусу на мозок поки вивчений погано. Але дані дозволяють стверджувати, що людина, яка перехворіла на ковід, може відчувати апатію і занепад сил ще кілька тижнів після лікування. Психологічні та фізіологічні наслідки COVID-19 отримали назву «постковідний синдром».

Про те, що вірус може завдавати і більш серйозної шкоди ментальному здоров’ю, стало відомо у травні. Тоді група австралійських вчених з’ясувала, що у 4% хворих на ковід були галюцинації та лунали голоси в голові.

Сьогодні про психоз як про один із наслідків ковіду лікарі говорять уже впевненіше. Лікар-психіатр Юрій Федін зазначає, що у психотичних проявів хвороби є своя специфіка: симптоми зберігаються до півтора місяця, а стани бувають змішаними — навіть у піднесеному настрої пацієнта можуть відвідувати думки про суїцид. «Зазвичай така протилежність станів зустрічається рідко. Дані у нас мізерні, але певна закономірність усе ж простежується», — говорить він.

Поки невідомо, що викликає психотичні симптоми, — вірус, висока температура, препарати, які приймають ковідні пацієнти, або стресова реакція на сам факт хвороби. Відкритим залишається і питання про те, хто знаходиться в зоні ризику.

«Я схиляюся до того, що ментальні розлади під час ковіду виникають у тих, хто до них схильний», — говорить психіаторка Катерина Пасічник. За її словами, ризик виникнення марень, галюцинацій і маній вищий у пацієнтів з алко- та наркозалежністю, а також у тих, хто страждає від перепадів настрою і чиї родичі перенесли психічні захворювання. Утім, є й винятки. «Буває, що у людини немає схильності до психозів, але вони виникають після того, як у неї діагностують ковід», — говорить експертка.

Пасічник радить стежити за станом пацієнта. Перша ознака, що сигналізує про насування розладу, — нетипова поведінка хворого. Друга — порушення сну. Третя — перепади настрою. При цьому, як пояснює Пасічник, різко змінюватися він може як у бік депресії, так і в бік ейфорії. «При ейфорії нейромедіаторна система порушується і мозок розганяється. У цьому стані хворий почувається дуже активним: йому хочеться веселитися, спілкуватися з друзями, гуляти вулицею. Загалом, він поводиться зовсім не так, як повинні поводитися хворі на ковід», — каже лікарка. Також вона зазначає, що пацієнтові в ейфоричному стані складно зрозуміти, що з ним щось не так. Через високу активність людина просто не надасть хорошому настрою особливого значення і навряд чи звернеться по допомогу.

Імена героїв матеріалу змінені.

Ольга, 36 років. Лікарка

— Я заразилася ковідом від подруги. Мій сімейний лікар сказав, що переживати не варто — я молода, проблем зі здоров’ям у мене немає, отже хвороба пройде без ускладнень. Він мав рацію, симптоматика була типовою для легкої форми ковіду: слабкість, нежить, невисока температура. Нетиповим було одне — відмінний настрій.

Перший день свого лікарняного я провела листуючись із друзями. До потреби спілкування додалося невгамовне бажання сексу. Поспавши вночі кілька годин, я прокинулася у стані ейфорії. Світанок я зустріла танцюючи в коридорі у навушниках

Мій день поділявся на дві частини: вранці я переживала ейфорію, викликану психозом, а після обіду відчувала занепад сил через ковід. Мені пощастило — здатність критично мислити не полишала мене. Через кілька безсонних ночей я написала знайомому психіатру: «Щось не так, мій емоційний стан змінюється». Він не сприйняв повідомлення всерйоз, пожартувавши, що я тішуся з того, що нарешті зможу відпочити на лікарняному.

На четвертий день у мене з’явилися схожі на маячню фантазії: мені здавалося, що я учасниця телешоу, на якому обговорюють способи лікування ковіду. Ідея придумати ліки від хвороби настільки захопила мене, що в якийсь момент мені здалося, що я ось-ось зрозумію, як врятувати людство. Думки мчали потоком, здавалися логічними і дуже важливими. У такому стані я провела два дні.

Ідея придумати ліки від хвороби настільки захопила мене, що в якийсь момент мені здалося, що я ось-ось зрозумію, як врятувати людство.

На шостий день у мене з’явилося бажання вистрибнути з вікна. Я зателефонувала знайомому психіатру і сказала: «Дорогий, тепер я точно приїхала». Він запитав, чи збереглося у мене критичне мислення. Воно у мене було; незважаючи на відчуття важливості ідей, я розуміла, що вони на голову на налазять. Психіатр прописав мені стабілізатори настрою і транквілізатори і весь час був на зв’язку, відволікаючи мене від імпульсивних думок накласти на себе руки. Коли ми все ж розпрощалися, я раптово виявила себе біля підвіконня — я намагалася відчинити вікно. Мені пощастило — таблетки подіяли раніше, ніж я встигла зробити це. Я вирубилася і проспала декілька годин.

Мені стало легше. Нав’язливе бажання сексу пройшло, я стала спокійнішою, але фізичний стан тільки погіршився: слабкість посилилася, я ледь могла ходити. КТ показала, що ковід дістався моїх легенів.

Після чергової телефонної розмови зі мною сімейний лікар зрозумів, що моя психіка не в порядку, і наполягав, що мені потрібно лягти у психоневрологічний диспансер. Але на це я піти не могла. По-перше, якби мої пацієнти дізналися, що я лежала в божевільні, вони б перестали ходити до мене. По-друге, якби у мене діагностували шизофренію, згідно із законом я б більше не змогла працювати з людьми.

У мене почалася параноя: мені здавалося, що оточуючі хочуть відправити мене до психушки і зруйнувати мою кар’єру. Щоб цього не сталося, я пішла з дому, вимкнула телефон і намагалася не потрапляти на очі людям. Дивлячись на перехожих, я знала, куди і навіщо вони йдуть. Я була впевнена: парочка, яку я зустріла, збиралася займатися сексом; у бабусі, що йшла мені назустріч, було кілька хвороб. Якби я не взяла себе в руки і не змусила поїхати до лікарні, хто знає, де б я зараз була. Навіть невинна фраза, сказана мені тоді, могла б налякати мене, змусивши поїхати з міста.

Дивлячись на перехожих, я знала, куди і навіщо вони йдуть. Я була впевнена: парочка, яку я зустріла, збиралася займатися сексом.

Лікар гарантував, що покладе мене в лікарню неофіційно, тому я погодилася. Там мене накололи нейролептиками, і кілька днів я провела в нестямі: мені здавалося, що я спілкуюся з котами і обмінююся думками з людьми на відстані. Мій знайомий психіатр поставив мені діагноз «манія з психотичними симптомами».

На десятий день марення і фантазії зникли. Аналізи показали, що ковіду у мене теж немає, але він не минув безслідно. Я все ще відчуваю втому, думки плутаються.

У мене досі піднесений настрій, я продовжую пити нейролептики. Думки моїх колег розділилися. Одні вважають, що причина психозу — ковід; інші впевнені, що психоз розвивався давно, а вірус тільки спровокував його прояв. Я схиляюся до першої точки зору. У мене ніколи не було психозів, у моїх родичів теж. Навряд чи ці хвороби могли просто збігтися.

Ірина, 57 років. Няня

— Я захворіла в кінці жовтня. Перебіг хвороби був важкий: температура під сорок, я задихалася, хапаючи повітря як риба. Не чекаючи на результат тесту на ковід, мої діти викликали швидку, але в лікарні мені стало гірше. Температура не падала, я дихала тільки через кисневу маску, яку не могла зняти навіть для того, щоб попити води. Стан поглиблювало безсоння: я не могла заснути, а якщо і відключалася, то прокидалася через п’ятнадцять хвилин.

Наступні кілька днів були дуже важкими. Спочатку я дізналася про смерть чоловіка моєї сестри, потім у лікарні відключили електрику, і всі, хто був на ШВЛ, почали задихатися. Коли я побачила, як бабуся, що лежала зі мною в палаті, втратила свідомість, я опинилася на межі нервового зриву. Електрику дали через п’ятнадцять хвилин, але мені здавалося, що ШВЛ не працювали цілу вічність.

Після цих подій у мене почалися проблеми з тиском. Паморочилося в голові, я не могла спати, мій психічний стан погіршувався. Останньою краплею став конфлікт з медсестрою: мене складно зачепити, але я розридалася.

Ковід вилікували, проте з’явився новий симптом — панічні атаки. Мені здавалося, що на мене тисне весь світ і я ось-ось задихнуся. На додаток до цього у мене виникло відчуття, що я вмію читати думки людей. Психіатр, якого до мене направив завідувач відділенням, призначив мені таблетки. Вони не особливо допомагали: після кожного прийому я просто відключалася на п’ятнадцять хвилин.

Ковід вилікували, але з’явився новий симптом — панічні атаки. Мені здавалося, що на мене тисне весь світ і я ось-ось задихнуся.

Вдома я знову мучилася від безсоння і ночами прибирала. Що було далі, я знаю тільки зі слів дітей. Їм довелося викликати швидку психіатричну допомогу після того, як я почала кричати і бити посуд. Мене забрали до психоневрологічної лікарні. Вид облуплених стін у загальній палаті викликав у мене таку істерику, що лікарям довелося зробити мені укол.

Лікарі кажуть, що мій психічний стан — результат ковіду. Вірус пошкодив судини в мозку, та й брак кисню дається взнаки. Я лікуюся третій місяць, і час від часу у мене виникає відчуття, що я задихаюся. Але найстрашніше, що через запаморочення я все ще не можу нормально ходити і боюся втратити свідомість на вулиці.

Олександра, 36 років. Працює у сфері торгівлі

— Я довго боялася підхопити ковід і заразити ним своїх батьків. У жовтні це все ж сталося, я захворіла. До страху за здоров’я близьких додалися інші занепокоєння: я не знала, яким буде перебіг хвороби і чим її лікувати. Але найбільше мене гнітило, що я не могла зробити КТ, оскільки лікарні не брали ковідників. Почуття безпорадності посилювало ще й те, що друзі не могли провідати мене, боячись заразитися.

Через кілька днів температура впала, але почалося безсоння. Ночі безперервно я прибирала у квартирі, спілкувалася зі знайомими, готувала. Енергія била ключем, у мене була ейфорія. Після п’яти днів без сну я все ж подзвонила психіатру, і він виписав мені нейролептики. Хоч і прокидаючись кілька разів за ніч, я все ж змогла спати.

Потім з’явився новий симптом: мені здавалося, що я не відчуваю ніг. Лікарі швидкої допомоги сказали, що фізіологічних причин для хвилювання немає, і порадили мені заспокоїтися. Я взяла себе в руки.

Через три тижні я зрозуміла, що одужала, і мені хотілося поділитися своєю радістю з оточуючими. Бажання було таким сильним, що я відчинила вікно і крикнула: «Я жива! Я здорова! Я жінка!» Моя сусідка дуже злякалася і спробувала мене заспокоїти, у відповідь я мало не вдарила її вазою. Коли я отямилася, то у першу чергу попросила у неї вибачення, потім викликала психіатричну допомогу.

Бажання розповісти всім про те, що ковід минув, було таким сильним, що я відчинила вікно і крикнула: «Я жива! Я здорова! Я жінка!»

За час самоізоляції я так скучила за людьми, що всю дорогу до лікарні говорила без угаву. Виговорившись, я відчула себе набагато краще і перестала розуміти, навіщо мене привезли сюди. Вигляд брудних палат мене лякав. Я хотіла подзвонити брату і попросити відвезти мене додому. Але лікарі відібрали мобільний, потім зробили укол, і я заспокоїлася.

Я провела в лікарні два тижні. Мені поставили діагноз «психоз». Щоб утішити мене, лікар сказав, що психоз на фоні хвороби може статися у кожного. Його слова не заспокоювали. Я хотіла швидше вийти звідти. Мене оточували хворі люди, тоді як мій стан був наслідком ковіду. Я сказала лікарям, що можу пити таблетки вдома, але їм було важливо спостерігати за тим, як діє лікування.

Сьогодні я повернулася до нормального життя: ходжу на роботу, займаюся домашніми справами. Я продовжую пити нейролептики, тому відчуваю сонливість, але лікар задоволений моїм станом і готується зменшити дозу препаратів.

До цього моменту у мене не було ментальних розладів, але вони були у близьких. У січні минулого року у моєї мами — у неї онкозахворювання — теж проявився психоз. Виходить, що я схильна до психічних розладів. З власного досвіду можу сказати, що не потрібно боятися звертатися по допомогу до психіатра. Виходити з психозу складно. Чим сильніше недуга, тим більш потужними препаратами її лікують. На те, щоб прийти до тями після терапії, може знадобитися кілька місяців. Але якщо почати пити таблетки вчасно, при перших симптомах, наслідки будуть легші.

Зображення: Wikimedia Commons