Чому це шедевр

Душа й тіло американського Півдня в роботах Саллі Манн

Роботи Саллі Манн розповідають історії американського Півдня — містичного, такого, який іноді лякає. США в них постають країною, що існує ніби поза часом. Згадуємо, як Манн створює свої чорно-білі шедеври.
Ладо Почхуа

Грузинський художник. Народився в Сухумі, живе у Нью-Йорку. Закінчив Сухумське державне училище культури та Тбіліську академію мистецтв. Працював у Грузії, Росії, Азербайджані, Угорщині, Сполучених Штатах.

«Найкращий фотограф у школі допоміг мені проявити мою першу плівку, і ми в захваті від результату. Багато світлин із візерунками з дощок, текстури фарби, що потріскалася, на стінах… Різкість і глибина дійсно хороші. Я відчуваю щастя та гордість… Це неймовірно. Хоча, можливо, результат — повна випадковість».

Цей підлітковий текст належить одній із найвідоміших фотографів світу — Саллі Манн. Початок кар’єри був цілком прозаїчним: престижний коледж на Східному узбережжі (приватна школа Путні у Вермонті), спорт, бібліотеки, майстерні, лекції знаменитостей — американська молодість у всій своїй красі, дівчина із забезпеченої сім’ї починає шлях у самостійне життя. Однак шлях до великої кар’єри — сотень виставок по всьому світу, престижних галерей, документальних фільмів і монографій — виявився не таким уже й простим.

manncandy-cigarette

Південь

Саллі Манн народилася в зовсім інших краях — на півдні Америки, в маленькому і сонному місті Лексінгтон, штат Вірджинія. Батько — лікар, мати завідувала університетською книгарнею. Манн виросла повністю вписаною у пейзаж: «Я була майже дикою дитиною, вирощеною не вовками, але дванадцятьма собаками породи боксер, яких тримав мій батько, на оточеній жимолостю, темній та містичній ділянці землі розміром 30 акрів».

Переїзд до Вермонту і початок навчання в коледжі далися молодій Манн нелегко: іноді легше перебратися через океан, ніж жителю Півдня облаштуватися на Півночі. «Я була меншістю, яку піддавали найвитонченішим жартам. У Путні не фарбували волосся, не користувалися макіяжем і не слухали музику на кшталт Righteous Brothers… Я опинилася в іншій країні», — згадує Саллі Манн в автобіографії «Завмри» (Hold Still). Немов за рятівну соломинку, у коледжі вона вхопиться за фотографію.

Переїзд до Вермонту і початок навчання в коледжі далися молодій Манн нелегко: іноді легше перебратися через океан, ніж жителю Півдня облаштуватися на Півночі.

Хоча я живу в Америці, іноді я сумую за нею — під нью-йоркськими свинцевими небесами я думаю про Південь: місце містичне, таке, що породило велику літературу, що заперечує сучасність, консервативне і до болю красиве. У такі моменти я дістаю з полиці альбом фотографій Саллі Манн. Як вона сама нерідко пише, «життя на Півдні часто означає вихід із тимчасового простору. Жителі Півдня живуть неспокійно між міфом та реальністю, спостерігаючи за мішаниною на амальгамі зі смутку, смиренності, честі, милості й відступництва, що розігруються на тлі марнотратної краси пейзажу». Південь, що випав із сучасності, стурбований своїм минулим. Вірджинія, Джорджія, Теннессі, Алабама — у цих штатах ностальгія та жах перед історичною пам’яттю формують сьогодення і майбутнє.

sally_mann_family_pictures_04
Sally_Mann_Family_Pictures_03
sally_mann_at_twelve_12
sally_mann_at_twelve_04
Sally_Mann_Family_Pictures_13
sally_mann_at_twelve_01

Щоб існувати поза часом, Саллі використовує напівзабуту техніку колодієвого друку: зображення за допомогою великої дерев’яної камери переноситься на вологу скляну пластину, вкриту хімікатами. Увесь процес зйомки та проявлення займає п’ятнадцять хвилин, але результат ніколи не розчаровує. Світлини виходять медитативними, глибокими, продуманими.

Колодієвий друк — це техніка XIX століття, техніка фотографів, які знімали Громадянську війну між Півднем і Північчю, — геніальних та сміливих Меттью Бреді, Тімоті О’Саллівана, Александра Гарднера. Вміле використання колодію дозволяє часу і простору «подорожувати» роботами Манн, тягтися, тривати, не ставатися. Коли це? Де це? Що відбувається? Що відбудеться? Час тут — декорація; здається, що фотографка просто намагається сказати нам, що життя — штука досить важка.

Час тут — декорація; здається, що фотографка просто намагається сказати нам, що життя — штука досить важка.

Прості, щоденні події у її роботах набувають всесвітнього, містичного значення. У книзі Deep South, чудовому омажі рідному краю, перехід від сімейних портретів до пейзажів стає переходом від приватних, індивідуальних спогадів до публічніших та емоційніших — про тих, чиє минуле розкривається слідами, залишеними в життєвому середовищі. «Я відвідую місця, де проходили битви Громадянської війни, по іншій уже землі, через століття, у пошуках відповіді на запитання: чи пам’ятає земля?»

Sally_Mann_Deep_South_01
Sally_Mann_Deep_South_02
Sally_Mann_Deep_South_03
Sally_Mann_Deep_South_04

Тіло

Наприкінці минулого століття радикально змінюється ставлення митців до людського тіла. Роберт Мепплторп, Андрес Серрано, Франческа Вудман, Кікі Сміт — митці нової хвилі відмовилися розглядати тіло лише як об’єкт бажання і милування. Тіло в їхніх роботах є полем битви за самоідентифікацію. Відтоді сучасні практики у мистецтві — не комбінація з художника та оголеної моделі, сексуального об’єкта та символу; навпаки, у фотографії та перформансі господар тіла — і є художник, а саме тіло — зброя у боротьбі з гендерною, соціальною, політичною, економічною несправедливістю. І Саллі Манн має до цієї зміни пряме відношення.

«Я здобула визнання й популярність, але також і неприємний ярлик „суперечлива“ на початку 1990-х років, після публікації моєї третьої книги Immediate Family. У ній були фотографії моїх дітей — Емметта, Джессі та Вірджинії, які живуть своїм життям, іноді без одягу, на нашій фермі, захованій у пагорбах Вірджинії. Я вірила, що мій об’єктив повинен залишатися відкритим для повного охоплення їхнього дитинства. Я фотографувала удачі, гармонію, ізоляцію, а також труднощі, що, як правило, часті в такому віці: синці, блювання, криваві носи, мокрі ліжка».

На світлинах серії What Remains, знятій на початку 2000-х, — людські тіла, які назавжди залишили час і простір, кинуті на поталу погоди та природних катаклізмів. Місце дії — невелика ділянка землі, що належить Університету Теннессі в місті Ноксвілл. Це науковий експеримент — вивчення циклічності, того, як ми, залишивши цей світ, стаємо його частиною. «Хто знає майбутню долю своїх кісток чи як часто вони будуть перепоховані? Хто оракул для власного праху? Хто знає, чи будуть кістки після смерті просто розкидані?» Я завжди згадую фразу англійського філософа, письменника, лікаря Томаса Брауна (1605—1682) з трактату «Поховання в урнах», розглядаючи ці знімки Саллі Манн. Браун і Манн — різні всесвіти, але вони перетинаються: американська фотографка веде діалог з есеїстом епохи бароко. Я ніколи не відчував жаху від твору мистецтва, подібного до жаху від перегляду What Remains.

sally_mann_body_farm_bw_10
Sally_Mann_Body_Farm_BW_02
Sally_Mann_Body_Farm_BW_03
Sally_Mann_Body_Farm_BW_04
Sally_Mann_Body_Farm_BW_06
Sally_Mann_Body_Farm_BW_07

Душа

Місту Лексінгтону пощастило: у ньому народилися і жили два найголовніші художники Америки — Сай Твомблі та Саллі Манн. Вони дружили. Манн пише про друга так: «Я пам’ятаю безліч вечорів, коли я чекала на дітей зі школи і зустрічала високу, злегка сутулу фігуру, у високих шкарпетках, щільно загорнуту у плащ, яка чимчикує з дому в майстерню Барклай-лейн… Ми стали друзями і співвітчизниками, товаришами та помічниками».

Підсумок цієї багаторічної дружби — виставка Саллі Манн Remembered Light, присвячена померлому Твомблі. Вона відбудеться в нью-йоркській галереї Гагосяна і говоритиме про ту екзистенційну порожнечу, яка залишається, коли сильна, працююча, творча людина покидає цей світ. Кожна фотографія цього портфоліо ставить запитання, на які не існує відповідей.

Життя іноді складається з віднімань: список рідних людей зменшується, згортається, як шагренева шкіра. Готуючи виставку, Саллі дізнається нищівну новину: її тридцятишестирічний син Еммет, який страждає на шизофренію, накладає на себе руки. Розглядаючи численні портрети Емметта в дитинстві та вже знаючи його долю, я розумію, що життя не буде прихильним до цього хлопчика.

Я вірю, що камерою Саллі Манн було знято людську душу, коли дивлюся на сімейний портрет, зроблений у маєтку Боксервуд під час поховання праху її батька.

«Моя мати тримає прах батька, і ми готуємося вкласти урну у склеп. Опівдні, 28 травня, субота. Я встановлюю камеру, щоб зробити фото на згадку. Нелегке завдання з цим натовпом… Ми всі стомлені, сумні та готові до випивки. У мене був час для одного знімка, і я попросила нашу подругу Гантер, аби вона спустила затвор після того, як я підготую камеру і повернуся до фотографованих. Невпевнено сказавши „Посміхніться“, вона натиснула на спуск. Старий об’єктив Goerz Dagor впустив світло на одну десяту секунди. От і все. Через два дні я проявила плівку».

Нове та Найкраще

463

485

523
800

Більше матеріалів