Ілля Чічкан: Король планети мавп

Ілля Чічкан народився у сім’ї радянських художників у 1967 році. Не отримавши формальної художньої освіти, він освоїв основні навички ремесла, допомагаючи своєму дідусеві — відомому радянському живописцю Леоніду Чічкану.

Ранній етап творчості Іллі Чічкана тісно пов’язаний з періодом, який він провів серед художників сквоту на вулиці Паризької комуни (нинішня Михайлівська). Активний учасник життя спільноти, що там сформувалася, Чічкан практично до кінця існування сквоту не мав у ньому власної майстерні. Зате в той час він займав цілих тринадцять кімнат у будинку на паралельній вулиці Софіївській, ключі від якого йому вдалося отримати за домовленістю з ЖЕКом. Тоді це була поширена практика, яка дозволяла художникам за невеликі гроші в обхід держави орендувати простір для життя і роботи.

Таким же чином Чічкан і його перша дружина художниця Тетяна Іляхова допомогли паркомунівцям отримати приміщення на Михайлівській. Там, у богемній атмосфері відірваності від реального життя і нескінченних вечірок, захоплені ідеями постмодернізму Олександр Гнилицький, Олег Голосій, Валерія Трубіна та інші займалися розробкою нової живописної мови.

Твори Чічкана цього періоду досить різноманітні за формою і тематикою — йому гранично точно вдавалося вловити настрої, що витають у повітрі, і підхопити розроблені колегами прийоми. Посилаючись на класичні полотна або експериментуючи з новими підходами і медіа, наприклад використовуючи «скриншоти» з відеокасет для створення живописних робіт, художник поєднував масмедійне й елітарне в мистецтві.

Завдяки успішному досвіду роботи в рекламі і таланту до продажів Чічкану легко вдавалося знаходити покупців для своїх творів. Разом з тим багатьом художникам тоді була властива неуважність до збереження власної спадщини, тож більшість робіт Чічкана цього періоду наразі продані або втрачені. А одиниці, які дивом залишилися в архівах, ледь збереглися в пам’яті самого автора.

Сплячі принци

Українське мистецтво 1990-х ввібрало в себе настрої небезпеки, тривоги і відчуття травми свого часу, зробивши трансгресивність однією з основних стратегій. Подібні стани знайшли відображення у проєкті «Алхімічна капітуляція» кураторки Марти Кузьми, у стосунках з якою тоді перебував Чічкан. Виставка пройшла у 1994 році на військовому судні «Гетьман Сагайдачний» у Севастополі. Створена спеціально для неї робота «Мутанти в ілюмінаторі» справляє настільки ж сильне візуальне враження, як і її історія.

Випадково розбивши в машині дорогою до аеропорту колби з узятими в Українському державному медичному університеті імені О. О. Богомольця ембріонами-мутантами, Чічкан зміг безперешкодно пройти контроль перед посадкою в літак і доставити їх у Севастополь у звичайних сміттєвих пакетах. Трактуючи ідеї алхімії та трансмутації, що лежать в основі кураторського задуму, а також ідею броненосця як мутації звичайного корабля, художник звернувся до образу мутацій людських. Розмістивши крихітні тіла людських зародків в ілюмінаторі військового корабля, Чічкан говорив про сприйняття суспільством потворного як відхилення від норми, в тому числі і в контексті трагічних наслідків Чорнобильської катастрофи.

У створеній двома роками пізніше серії фотографій «Сплячі принци України» він знову використав тіла ненароджених немовлят, цього разу в якості моделей для презентації дешевої біжутерії. Жорстокість і цинізм, які настільки явно проявляються в цих роботах, стали швидше симптоматичним відображенням часу, ніж осмисленою стратегією художника.

Жорстокість і цинізм, які настільки явно проявляються в цих роботах, стали швидше симптоматичним відображенням часу, ніж осмисленою стратегією художника.

Чічкан звертається до теми майбутнього на руїнах світу, котрий пережив техногенну катастрофу, і в більш пізній роботі Atomic Love — вона була створена у співавторстві з Петром Вержиковським. Результатом зйомок, заради яких художники спеціально вирушили до Чорнобиля, стала серія фотографій і семихвилинне відео. Дві фігури, одягнені в антирадіаційні костюми, безуспішно намагаються зайнятися коханням на тлі апокаліптичних пейзажів. У їхніх приречених на невдачу поривах навряд чи можна вловити відчай, вони скоріше виражають меланхолію та легку розгубленість.

Модний художник

Крім живопису, інсталяцій і фотографій у молодості Чічкан займався продажем власноруч зшитих підроблених джинсів, а також разом із художником Іллею Ісуповим продавав на Андріївському узвозі розписані вручну сорочки. Ці навички роботи з одягом він широко застосовував і в «Паркомуні», одягаючи її учасників в екстравагантні вбрання зі знайдених на ринках і барахолках підручних матеріалів. У якості дизайнера Чічкан розробив колекції для декількох модних показів — вони пройшли в галереї «Ра», ЦСМ Сороса, Спілці художників у Києві, а також у Загребі. Автор займався не тільки розробкою колекцій, але і приділяв увагу драматургії самих шоу, залучаючи в якості моделей своїх друзів і світських персонажів.

У художній практиці Чічкана виробництво одягу проявилося через призму соціальної проблематики. У 1996 році для української презентації на бієнале в Сан-Паулу він створив роботу «Молоко за шкідливість», що відсилає до теми жіночої праці в тоталітарних комуністичних режимах. Склянка молока на день — це компенсація, яку отримували працівники за особливо важкі умови праці на виробництві.

Проєкт складався з постановочних фотографій, на яких дівчина за швейною машинкою пила молоко, а також предметів одягу, спеціально створених самим художником зі знайдених на Сінному ринку китайських шовкових килимків. На одязі Чічкан розмістив портрети найбільш відомих політичних лідерів, які підтримують ідеї комунізму, — Йосипа Сталіна, Мао Цзедуна і Кім Ір Сена. Згідно з задумом, легкість матеріалу повинна була нівелювати жорстокі й антигуманні методи, що лежать в основі тоталітарних механізмів.

Дівчатка та хлопчики

У кінці 1990-х — на початку 2000-х Чічкан активно звертався до медіума фотографії. Серії, створені ним у цей період, — переважно лаконічні за формою портрети, які зображують певні соціальні групи через набір кліше і стереотипів. Він знімав військових, які неусвідомлено імітують на його прохання сцени з популярних тоді фешн-реклам («Захисники»), гімнасток, чиє натреноване тіло постає як образ негласної професійної експлуатації («Дівчатка Дерюгіної»), своїх колег-художників в образі героїв поп-культури («Золото України»).

Серед проєктів цього періоду на особливу увагу заслуговує серія «Абстрактний реалізм»: знімки пацієнтів психіатричної лікарні були доповнені наполовину вигаданими історіями хвороби, які викликали у глядачів віддалені асоціації з подіями з власного життя.

Перформативність і бокс

У художній практиці Чічкана важлива перформативна складова — відкритість до будь-якого роду експериментів, непередбачуваність і безбашеність, що властиві йому як людині, є його перевагою на шляху до реалізації найбільш неординарних ідей. І якщо в роботах з людськими мутантами жест автора ставить під сумнів існуючі норми моралі, то з часом ця сміливість набуває все більш іронічного характеру, відтінку загравання.

Так, на відкритті виставки «Симптоматична анонімність» Чічкан влаштував справжній боксерський поєдинок: на рингу він воював із критиком, на роль якого був запрошений куратор і мистецтвознавець Олександр Соловйов. За задумом критик нещадно бив художника, який написав погані картини, — вони також стали частиною роботи і були розвішані навколо рингу. Після відкриття виставка існувала у вигляді документації перформансу, а також груші, яка зображала підвішеного вниз головою Чічкана. Вдарити його пропонувалося кожному, хто поділяв позицію критика.

Критик нещадно бив художника, який написав погані картини.

Не менш провокаційною та видовищною запам’яталася участь Іллі Чічкана у 2009 році в 53-й Венеційській бієнале. Спільно з японським художником Міхарою Ясухіро він створив інтерактивну інсталяцію в палацо Пападополі, присвячену численним мандрам його власника. Усипані піском зали венеційського палацо поступалися у видовищності хіба що медійній кампанії проєкту. Фотографія Володимира Кличка в якості куратора павільйону, що прикрасила білборди, і вечірка з Вєркою Сердючкою хоч і прозвучали досить голосно, але все ж залишили доволі неоднозначне враження у професійній спільноті.

Monkeyworld

У 2005 році Чічкан уперше звернувся до образу мавпи — його живописна серія «Психодарвінізм» базується на розробленій ним же псевдонауковій концепції, що посилається на ідеї еволюційної теорії Дарвіна та психоаналізу Фройда. Відповідно до цієї теорії, не праця зробила з мавпи людину, а гроші, секс і війна. Портрети мавп у формі військових уперше були показані біля прикордонного пункту Чекпойнт Чарлі в Берліні. Звертаючись до складної історії місця, яке служило однією з найвідоміших точок перетину кордону між Східним і Західним Берліном за часів холодної війни, Чічкан представив власну роботу на контрасті з портретами радянських і американських солдатів.

Відповідно до цієї теорії, не праця зробила з мавпи людину, а гроші, секс і війна.

Тема і розроблений прийом поступово утвердилися у своїх позиціях і стали переважати у практиці художника — йому вдається нескінченно масштабувати цю концепцію, надаючи мавпячого лику зіркам Голлівуду, політикам, художникам, письменникам і святим. Комерційний успіх серії дозволяє автору залишатися в рамках комфортної для нього стратегії та лише зрідка відходити від неї. Ставши одним із найяскравіших героїв українського мистецтва 1990-х, Чічкан з легкістю втілив власний життєвий стиль у художній практиці.