«Багато хто з моїх героїв уже помер»:
Андерс Петерсен про те, кого та навіщо він знімав

Пів століття тому Андерс Петерсен почав знімати свою першу серію — «Кафе Lehmitz». На три роки він поринув у атмосферу веселощів та майже щоденного перехиляння чарки разом із відвідувачами легендарного гамбурзького закладу. Через одинадцять років після початку проєкту Петерсен видав книгу, закріпивши за собою славу хронікера розгульних буднів. Сам фотограф називає «Кафе Lemitz» своїм майже сімейним фотоальбомом, а багатьох відвідувачів (п’яниць, повій, трансвеститів, наркозалежних та жебраків) — близькими друзями.

У 2003-му Петерсен став фотографом року за версією міжнародного фотофестивалю в Арлі. Зараз йому сімдесят чотири, і до сьогодні він щодня знімає на плівку. Bird in Flight запитав метра, чому його перша фотовиставка тривала чотири дні, чого його навчив Інгмар Бергман і як його знімок став обкладинкою альбому Тома Вейтса.

Скільки існує фотографія, стільки триває суперечка щодо того, ким має бути фотограф: спостерігачем чи учасником. Ви хто?

Я щось середнє. Ви повинні спостерігати, вловлювати відчуття того, що відбувається, відчувати момент. Але спостереження — не мій тип фотографії. Я не хочу бути вуаєристом, я хочу спілкуватися і взаємодіяти з людьми — так я беру участь.

Фотографам важливо вміти бачити: вони не бачать усього, а лише те, що хочуть бачити. Гадаю, що фотографія дуже схожа на наближення. Я починав як художник. У сімнадцять я малював олією, найчастіше комах та тварин, і тоді був змушений проводити багато часу у лісі. Зараз я не малюю, але образотворче мистецтво досі справляє на мене сильний вплив. Немає нічого кращого, ніж піти до галереї та подивитися на картини.

Малювати можна було сидячи у маленькій кімнатці. Але все життя було зовні — всі пригоди, люди, — і я зрозумів, як сильно мені цього не вистачає. Фотографія краща тим, що ти весь час в оточенні людей.

Як з’явився проєкт «Кафе Lehmitz»?

У той час я поїхав до Німеччини, щоб вивчити німецьку. Дорогою зустрічав багатьох людей із різних куточків Європи. Жартома ми називали нашу компанію бандою. Потім мені довелося повернутися до Швеції, щоб вступити до Шведської школи фотографії. Через п’ять років я сказав голові школи Крістеру Стромхольму: «У мене залишилися друзі в Німеччині, з якими я познайомився, коли мені було сімнадцять, і тепер хочу знімати їх». «Їдь туди», — сказав він мені. Я приїхав до Гамбурга і дізнався, що майже всі вони вже померли, а ті, хто не помер, поїхали. Тільки фінська дівчина, з якою ми жили пів року, переїхала до Парижа.

Чому ви показуєте «Кафе Lehmitz» у Східній Європі (торік виставка була представлена ​​у Росії)? Вважаєте цю серію найуспішнішою чи думаєте, що тут вона буде краще зрозуміла?

Ні те ні інше. Причина в тому, що я хочу показувати «Кафе Lehmitz» скрізь. Серію вже бачили в Японії, у Південній та Північній Америці, по всій Європі, в Росії — і тепер роботи дісталися України.

«Кафе Lehmitz» — це свого роду мій сімейний альбом.

Я не намагаюся наклеювати на «Кафе Lehmitz» ярлик вдалого чи невдалого проєкту. Він головний, це те, з чого я почав; те, що близьке моєму серцю. Це дуже прості картинки — я не лукавлю, вони дуже прості для сприйняття. «Кафе Lehmitz» — це свого роду мій сімейний альбом.

Як ви себе позиціонували, поки не стали всесвітньо відомим фотографом?

Та годі вам, я не мислю такими категоріями. У моєму лексиконі взагалі немає таких слів. Тільки вслухайтеся: «всесвітньо відомий». Я не маю жодного бачення самого себе. Мені всього лише потрібно самовиражатися, у будь-який спосіб. Я хочу бути, наскільки це можливо, правдивим перед собою, перед тими, кого знімаю, перед тими, хто побачить мої фото. Знімати — моя головна потреба. Якщо ви голодні, ви їсте; якщо втомилися — лягаєте спати. Усе дуже примітивно. Саме так для мене працює фотографія.

Як ви поставилися до того, що проєкт «Кафе Lehmitz» закріпив за вами славу літописця буднів маргіналів?

Не згоден із цим. Поняття «маргінальні люди» в моєму лексиконі не існує, існує поняття людей, з якими я можу ідентифікувати себе. Я фотографую тих, хто перебуває на різних соціальних щаблях, — від нобелівських лауреатів і членів королівської родини до кого завгодно. Навіть знаменитих я знімаю не тому, що вони відомі, а тому, що вони люди. Я хочу відчувати людей.

Як ви вперше потрапили до кафе Lehmitz та чому залишалися там багато років?

Гадаю, я затримався там надовго, бо не знав, що ще можна робити. Там у мене було багато друзів, близьких і не дуже, і ми добре проводили час. Із самого початку все було як слід. Я просто підійшов до однієї дівчини і сказав: «Я не можу зупинитися в готелі — можна я поживу в тебе?» Вона відповіла: «Так, якщо ти допомагатимеш моїм дітям робити домашнє завдання і готувати їм сніданок, то спокійно можеш жити в мене». Вона мала невелику двокімнатну квартиру, я спав на кухонному дивані. Так минуло два з половиною місяці.

Чи правда, що проєкт так швидко зажив своїм життям, що почав вести вас, а не ви його?

Я не фотографую у стіл; я фотографую, щоб показувати знімки іншим. Мені потрібна реакція — насамперед хочу показувати роботи тим, кого зняв. Моя перша у житті виставка відбулася у пабі, а роботи висіли над барною стійкою. Тривала ця виставка лише чотири дні, бо відвідувачі почали жваво забирати фотографії собі на згадку. На четвертий день знімків не лишилося.

Моя перша у житті виставка відбулася у пабі, а роботи висіли над барною стійкою.

Вимоги до документальної фотографії та очікування від неї змінилися за останні двадцять-тридцять років?

Так, за ці роки змінилося все. Документальна фотографія кінця 60-х і нинішня зовсім різні — не думаю, що сучасний глядач зацікавиться тим, що я робив у 60-х, 70-х та 80-х роках. Наразі все життя йде на інших швидкостях, і, відповідно, змінилося ставлення до документалістики. Коли я говорю комусь, що працював над тим чи іншим своїм проєктом три роки, на мене дивляться як на дурника. Сьогодні до всього можна застосувати швидке ставлення. І я розчарований таким швидким підходом до всього. Мені це здається не до кінця чесним та відповідальним.

З іншого боку, я готовий визнати себе повільним. Я знімав проєкти в кафе Lehmitz, психіатричній лікарні, в’язниці, будинку для літніх людей — над кожним проєктом я працював не менше трьох років. Фотографуючи в кафе Lehmitz, я знав, що не можна пити більше трьох кухлів пива за вечір. Виходить, що трійка — моє магічне число по життю.

Що ви зрозуміли для себе про завсідників кафе, знімаючи їх протягом трьох років? Ви поділяли їхній спосіб життя у той час?

Звичайно поділяв — у тебе немає шансів залишатися тверезим, перебуваючи у кафе Lehmitz. Увесь час тільки й чуєш звуки склянок, що вдаряються одна об одну, і голосне «Салют!». Ти або п’єш з усіма, або йдеш додому. Але треба намагатися зберігати тверезість. Так, страшно стати алкоголіком, але якщо не пити більше трьох кухлів за вечір, то не зіп’єшся.

Як вам вдалося встановити контакт із відвідувачами?

Я розповім, як почав фотографувати у кафе Lehmitz. Я хотів зустрітися з подругою і приїхав туди о першій годині дня. Я сів і поклав свою камеру на стіл — Nikon F, хороша, до речі, камера. До мене одразу підбіг хлопець і сказав: «Друже, яка крута в тебе камера. Махнемося? У мене Kodak Retina 1C».

Ми пили, веселилися. Потім пішли до барної стійки, щоб замовити більше шнапсу. Ми пили й танцювали, і тут я схаменувся, намагаючись зрозуміти, де ж мій Nikon. За мить я побачив, як мій фотоапарат перекидають одне одному всі відвідувачі кафе, роблячи випадкові знімки. Потім камера долетіла мені до рук. Того дня я знімав усіх. А коли нарешті прийшла моя подруга, то сказала мені: «Андерсе, хороші знімки, продовжуй».

Так, страшно стати алкоголіком, але якщо не пити більше трьох кухлів за вечір, то не зіп’єшся.

Наскільки агресивними були відвідувачі закладу?

Та кожен із них був дружелюбним з першого дня. Вони звичайні люди, навіть якщо спочатку могли бути трохи підозрілими. Їм не подобалися фотографи, але мене врятувало те, що я зовсім не схожий на фотографа.

Ви згадуєте цих людей після виходу проєкту?

Так, я досі згадую багатьох із них. Якщо чесно, для мене все це велика травма — я пам’ятаю всіх своїх героїв, але знаю, що багато хто з них уже помер. Майже кожен прожив важке життя: вони багато пили, вживали наркотики, мало спали та їли не завжди гарну їжу. Ймовірно, всі ці фактори наблизили їхню смерть.

Це можна порівняти з відчуттям, коли, будучи у літах, ти переглядаєш свій телефонний записник, а багатьох немає серед живих — і ти розумієш, наскільки ти старий. Коли я знімав кафе Lehmitz, мені було двадцять три роки, сьогодні — сімдесят чотири. Між проєктом і нашою зустріччю лежить петля у п’ятдесят років, це занадто довго.

Чому досі знімаєте на плівку? Не хотілося перейти на цифру?

Ніколи не хотілося, так і знімаю понад п’ятдесят років на плівку. До того ж я лінивий, мені подобається інша техніка; мабуть, я старомодний. Зараз я знімаю на Contax T3 — це майже кишенькова камера, але мені подобається.

Як ви відреагували на те, що ваша фотографія стала обкладинкою альбому Тома Вейтса? Ви знайомі зі співаком особисто?

Так, я знаю Вейтса. Пам’ятаю, що він зателефонував мені й запитав, чи може він використати знімок для кавера. Його музика подобалася мені до виходу альбому Rain Dogs, тому я погодився. Уже після виходу альбому ми зустрілися та навіть змогли трохи поспілкуватися.

Щоб зробити хороший знімок, герой має довіряти фотографу. А що має робити фотограф, щоб отримати довіру?

Ви повинні покладатися одне на одного, довіряти одне одному, ділитися чимось. Я ж заробляю тим, що взаємодію з людьми. Ви повинні мало не залишатися повністю оголеним перед своїми героями, розумієте? Оголеним маю бути я, оголеною повинні бути ви — навіть зараз. І йдеться не про одяг.

Оголеним маю бути я, оголеною повинні бути ви — навіть зараз. І йдеться не про одяг.

Вас колись звинувачували у постановочних знімках?

Діана Арбус продумувала кожну фотографію, яку вона робила. Август Зандер теж вибудовував кожен свій знімок. Якщо мої світлини й постановочні, то це поетапна постановка.

Мені здається нормальним, що, перш ніж зняти людину, я завжди питаю: «А чи можна тебе зняти?» Іноді люди кажуть мені «ні», іноді «так». Але ж вони не знають, в яку саме мить я їх сфотографую. Ніхто мені навмисне не позує. Однак якщо людина сидить із вами поруч, то просто взяти і зняти її нишком як мінімум неввічливо. На мою думку, запитувати треба завжди. І в такому разі це не постановочна фотографія, це поетапна фотографія: ти запитуєш, отримуєш дозвіл, робиш.

Яку межу фотограф не може собі дозволити перетнути?

Він не може бути несправедливим і нечесним. Якщо ви нормальний фотограф, ви повинні бути чеснішим, ніж сама чесність. Ви повинні бути максимально чистим та серйозним у своїх мотивах. У фотографа має бути розуміння, яке виходить за межі звичного: пам’ятати, що є життя, а що є смерть. Коли ви наблизитеся до цього тонкого розуміння, то відчуєте, що обзавелися батутом, з якого легко стрибнути. Бути творчим — це мати високі моральні якості та бути дисциплінованим і сильним у моральному боці питання.

Коли потрібно залишати професію та йти на спочинок?

Хочете знати, коли я перестану знімати? Ніколи! Фотографія давно перестала бути для мене професією. Я відношуся до надчутливого типу людей — маю потребу відчувати життя, вібрації та життєву лихоманку. Я хочу бути живим. І чим довше я зніматиму, тим довше ним залишатимуся.

Декілька днів ви навчалися у режисера Інгмара Бергмана. Чого він вас навчив?

Три дні Бергман був запрошеним лектором у шведській кіношколі, де я навчався. Ми навіть не знали, що він прийде, а він просто увійшов до аудиторії, поклав ноги на стіл й пильно подивився на нас. У класі було людей п’ять, і ніхто не знав, як поводитися. Бергман запитав щось на кшталт: «Що збираєтеся робити? Про що говоритимемо сьогодні, знаєте вже?» Ніхто не знав, і в кімнаті запанувала тиша.

Бергман знав, що робив. Він спритно вивернув розмову у площину сновидінь.

Але Бергман знав, що робив. Він спритно вивернув розмову у площину сновидінь. Досі вважаю, що це було дуже винахідливо, бо ми не помітили, як почали говорити. На наших очах великий режисер перетворився на звичайну людину. Це було фантастично, розумієте, — така близькість й атмосфера повної інтимності з ним. Бергман зміг створити водночас і довірчу, і в чомусь курйозну обстановку, але, звичайно, він трохи домінував над нами. Відмінні були уроки протягом усіх трьох днів.

Усі фото: Андерс Петерсен, із серії «Кафе Lehmitz»