О, це ж я: Архів, знайдений на горищі

Знімки з сімейних і особистих архівів називають вернакулярною фотографією. Часто зроблені непрофесійними фотографами, вони не становлять художньої цінності, але слугують зліпками часу, за якими культурологи та антропологи вивчають побут минулих років. Однак через зростання інтересу до особистих історій вернакулярна фотографія все частіше стає частиною мистецьких проєктів: такі знімки купують музеї та галереї, щоб включити їх в свою експозицію.

— У моєму роду було два фотографи, і обидва пройшли війну. Прадід під час Першої світової літав на біплані над лінією фронту, знімаючи німецькі позиції. А дідусь, який служив льотчиком під час Другої світової війни, захоплювався фотографією все життя і після демобілізації відкрив у рідному селищі фотостудію. Односельці замовляли у нього зйомку ювілеїв, весіль і похоронів, щоправда, грошей за це не давали: вважали, що фотографія — це розвага, а не послуга, за яку варто платити. Тому бабуся змусила його знайти нормальну роботу, і на цьому фотокар’єра діда закінчилася. Він влаштувався вчителем праці та продовжив знімати вже тільки для себе.

Односельці вважали, що фотографія — це розвага, а не послуга, за яку варто платити.

Коли я розглядав сімейні фотоальбоми зі знімками дідуся, завжди думав про те, що це далеко не все, що залишилося після нього. Я знав, що в будинку повинен зберігатися його архів, але ніяк не міг його знайти. Нещодавно я поліз на горище за іграшками для дітей і наштовхнувся на кілька коробок. У них були старі фотоапарати і десятки фотоплівок, що, як я одразу здогадався, належали дідові.

На те, щоб відсканувати всі плівки, пішов тиждень. Результат того вартий: у мене на руках виявилося близько восьмисот фотографій, на яких відображена історія нашої сім’ї. Точно датувати їх неможливо, але, судячи з розповідей бабусі та самих зображень, дідусь знімав з кінця 40-х до кінця 80-х.

Дід усе життя прожив у селищі міського типу Велика Михайлівка в Одеській області, майже на кордоні з Молдовою. Велика частина подій, зафіксованих на плівці, відбувалася саме там. Крім численних братів і сестер дідуся (у нього їх було чотирнадцять) на знімках зображені і його односельці. Будинок знаходився в центрі селища, і щонеділі до діда в гості заглядали родичі й сусіди, які поверталися з ринку.

Людей на знімках в основному ідентифікує моя мама, яка пам’ятає, як хто виглядав. Іноді ми відправляємо фотографії нашим родичам, щоб вони допомогли впізнати тих, кого ми не можемо. Серед плівок я знайшов одну групову фотографію, і є підозри, що на ній зображені всі дідусеві брати і сестри.

Майже всі герої знімків уже померли. Наскільки мені відомо, останньою пішла бабусина подруга. Вона померла зовсім нещодавно, і я шкодую, що не знайшов коробку раніше, — гадаю, цій жінці було б приємно побачити себе в молодості.

У дитинстві дідусь намагався прищепити мені любов до фотографії: коли він проявляв знімки на літній кухні, то завжди кликав мене, але тоді це все було мені не особливо цікаво. Дідусь помер у 1991-му, коли мені було всього сім років. Тепер в його будинку живе моя мама. Примітно, що моє сьогоднішнє життя пов’язане з фотографією: я знімаю за допомогою дрона, продовжуючи те, чим займалися мої дід і прадід.

Нещодавно мій архів поповнився ще кількома плівками, які мама знайшла на тому ж горищі. Упевнений, там можна відшукати ще. Коли я зберу значну колекцію дідових знімків, я зроблю виставку. Не думаю, що вона буде цікава широкому загалу, зате я вшаную пам’ять діда.

Моє сьогоднішнє життя пов’язане з фотографією: я знімаю за допомогою дрона, продовжуючи те, чим займалися мої дід і прадід.