Професія

Десять знакових світлин з війни Сергія Коровайного

Затоплений Херсон, обстріл Києва, зруйнований Бахмут, робота HIMARS — фотограф Сергій Коровайний розповідає про свої важливі знімки з російсько-української війни та історії, що їх супроводжували.

Рідне місто українського фотографа Сергія Коровайного окуповане ще з 2014 року. Раніше він багато знімав на Донеччині, а тепер документує події вже повномасштабної війни по всій Україні. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема з The Wall Street Journal, The Washington Post, The Guardian, Financial Times та іншими. Нещодавно його світлина з херсонським псом, що наче обіймає свого рятівника, облетіла інтернет і стала важливим свідченням трагедії підриву греблі. Про цей та інші знакові знімки Сергій розповів Bird in Flight.

В укритті

Це Кутузівка, село на Харківщині, яке було звільнене ще до контрнаступу приблизно у квітні. Фото я зробив десь через місяць після цього, але мешканці все одно ховаються у сирому підвалі — бояться виходити через обстріли або їхні будинки зруйновані. У той час люди все ще жили й у харківському метро. Це ж укриття у дитячому садку Кутузівки, там ховалося багато мешканців села. На фото Тимофій, у нього був свій куточок, де він малював, а також папужка і хом’як. Тимофій дуже по-дорослому розповідав, що «Ну от, поки живемо тут, бо жити немає де». Це мене вразило. Очевидно, що сидіння в підвалі погано впливає на здоров’я, але, звісно, люди обирали безпеку.

Я не знаю, що зараз із Тимофієм — на жаль, не взяв тоді контакти. І це, до речі, одна з моїх найбільших етичних дилем. Хоча я все ж намагаюся підтримувати зв’язок із героями світлин, допомагати їм, але часто робота виглядає так, що ти кудись прибіг, швидко зняв, потім почалися обстріли, і ти знов кудись біжиш. Або з великою групою інших медіа працюєш. Одне слово, не завжди виходить обмінятися контактами.

Люди

Я зробив цю серію знімків у селах навколо Бородянки після звільнення Київщини. Так люди намагалися показати, що у дворі немає військових, а лише цивільні, аби росіяни до них не заходили. Звісно, це не допомагало: куди б я тоді не заїжджав, у кожному селі все одно були вбиті й закатовані. Подібні написи зустрічалися всюди, де була окупація: на Харківщині, Херсонщині, Сумщині та Чернігівщині. Окупація взагалі, мабуть, найгірше у цій війні — коли ти беззахисний, коли з тобою можуть зробити що захочуть. І такими написами ти, живучи у XXI столітті, маєш доводити, що ти людина, що в тебе є право на життя.

Поховання

Ховають військового з позивним Британець. Він давно поїхав з України і довго жив у Британії, мав там бізнес, але з початком великої війни повернувся. Йому було 44 роки.

Я багато працюю з The Wall Street Journal, і одна з наших команд була на сході країни і робила там історію про підрозділ цього чоловіка. Вони якраз записали з ним інтерв’ю, коли хтось зателефонував і повідомив, що його побратими підірвалися на мінному полі. Британець із групою пішов їх евакуйовувати і підірвався сам практично на очах у журналістів. Ми зробили історію про його життя та смерть.

Жінка, що плаче на фото, — його дружина. Ще у нього є син, якому років п’ять. Він навіть майже не говорить українською, бо ріс у Британії.

За останній рік я зняв дуже багато похоронів, що, очевидно, ненормально, але вже сприймається просто як робота. Це приклад, як війна робить нашу нормальність зовсім іншою. Я не скажу нічого нового — у таких ситуаціях завжди є межа. Бо, з одного боку, не хочеться турбувати людей у момент переживання горя, з іншого — це події, які потрібно показувати. Тим більше я працюю на західну аудиторію. Тому, як і в багатьох інших ситуаціях, я часто втрачаю хороші кадри, коли вочевидь бачу, що моя присутність тут недоречна. Я не лізтиму з об’єктивом в обличчя людині, яка цього не хоче. Я, мабуть, занадто емпатичний для своєї професії, хоча, може, це і є єдиний правильний шлях. Але, як не дивно, деякі люди не проти зйомок на похоронах і навіть хочуть, щоб це побачив світ. Із технічних моментів — я намагаюся знімати такі події на беззвучному режимі, щоб хоча б не турбувати нікого клацанням.

HIMARS

Оскільки я сам з Донеччини і багато там працював, ми з редактором вирішили, що можна зробити мікс архівних фото регіону до великої війни та під час неї. Тож у лютому я їхав зі Слов’янська до Краматорська і потрапив у затор. Виявилося, він через те, що на дорозі стояв HIMARS. Такі системи дуже важко зняти, як і просто отримати доступ до них, бо це цінна зброя. У мене було буквально п’ять секунд, щоб сфотографувати її роботу. Я зробив знімок з вікна авто, і все — HIMARS одразу після цього поїхав, затор зник за дві хвилини. У мене була ейфорія, бо тиждень виявився важким, а тут вдалося зловити такий момент. З того часу я багато разів бачив HIMARS та їхню роботу, але то був перший.

Врятований пес

На другий день після підриву греблі Каховської ГЕС ми знімали евакуацію в Херсоні. Якоїсь миті повз нас проплив човен із цим псом. Собака дуже довго просидів у воді, перш ніж його врятували, тому не міг навіть нормально ходити — лапи віднялися від холоду. І коли пса витягали з човна, він, певно вчуваючи воду, буквально вчепився в рятувальника.

Я сам зрозумів, як це виглядало, пізніше, коли вже розбирав фото. Відтак я побачив знімок як глядач, і це вперше, коли мене так розчулила власна світлина. Жест пса був дуже промовистий. Зображення розлетілося у нас та серед іноземців, і це добре. Я навіть мав кілька інтерв’ю з міжнародними медіа, які хоч і так мене знали, але напевне захотіли поговорити саме через цей знімок. Тож фото допомогло донести дуже правильний меседж, що через підрив греблі страждають усі — люди і тварини, що це воєнний злочин.

Я з’ясував, що це домашній пес, якого витягли з води волонтери харківської організації «Порятунок тварин». Це дівчинка, її звуть Джині. Я ще тоді побачив, що її витирають, годують, що все у неї добре. Потім її забрали на лікування до Одеси.

Світло

Це Київ у період блекаутів. То був важкий час для всіх і дуже дивний досвід у візуальному плані. Я гуляв темними вулицями і побачив один освітлений будинок. У результаті ця фотографія потрапила на обкладинку WSJ, бо вона дійсно дуже ілюстративна. Знімок не лише про те, що ми бачимо буквально, але і про надію та про те, що світло все одно є, світло переможе. Так, це дуже банально, але немає нічого поганого в тому, щоб інколи бути сентиментальним. Ми дійсно пережили ту зиму й навіть стали сильнішими, вже маємо зарядні станції і плани на всі випадки життя.

Бахмут

Це зима 2022 року: місто ще не захоплене, росіяни десь на околицях. Я дуже багато часу провів у Бахмуті, колись вів воркшопи з фотографії для підлітків чи просто зупинявся у місті в ході відряджень. Тому мені боляче було бачити, що відбувалося з Бахмутом, як місто на очах ставало привидом.

Звісно, для цивільних було дуже важким випробуванням жити там. На знімку місцевий переходить річку через зруйнований міст у холод, щоб отримати гуманітарку чи воду. Мені сумно від того, як багато людей там знаходилося весь цей час. Але, з іншого боку, я чудово розумію їхню мотивацію. Мої родичі теж залишилися в окупації в Донецькій області. Вони літні люди й дуже прив’язані до свого дому, бояться чогось нового.

Обстріл Києва

Ці дві жінки постраждали під час першого за тривалий час масованого обстрілу Києва 10 жовтня. Я був на Оболоні, коли дізнався новини, і одразу поїхав на перетин бульвару Шевченка і Володимирської. Там стався приліт, багатьох людей також поранило скло, що розлетілося від вибуху.

Мене дуже бентежить поведінка росіян, та й деяких наших співвітчизників, які впевнені, що все це фейк. Мені буквально під цим фото писали багато коментарів, що воно постановне, «витріть джем з облич». Для мене це свідчення якогось абсолютного морального падіння.

Поранений

На фото — стабілізаційний пункт на Авдіївському напрямку. Вражає, коли в такі місця привозять дуже молодих хлопців. Це, наприклад, Стас із Полтави, йому всього 24 роки. У нього було важке поранення в живіт.

Я сам проходив кілька курсів першої допомоги; на щастя, мені ще не доводилося застосовувати ці знання на практиці. Але дуже круто бачити, що все це працює. Ти спостерігаєш, як лікарі щось роблять із раною, і от людина вже починає спокійно дихати, з обличчя медиків зникає напруга — криза минула. Тож цей пункт — таке місце, одне з небагатьох у світі, де ти буквально бачиш боротьбу зі смертю за життя. Загалом цікаво, що зараз у реальному житті доводиться помічати стільки біблійних, міфічних чи літературних речей.

Мене вражає майстерність наших лікарів, те, як злагоджено вони працюють та продовжують невтомно виконувати свою роботу день за днем. Стаса, до речі, врятували.

Рибка

Хлопця звуть Данило, він із Херсона. У нього немає батьків, про нього піклуються дідусь із бабусею. Вони пережили окупацію, продаючи троянди зі свого саду. Малий просидів увесь цей час вдома, його боялися випускати на вулицю. А після звільнення міста їх район ще й почали сильно обстрілювати, тому одна біда за іншою.

Тож Данило був блідим, виглядав сумним та слабким. Але коли ми розмовляли, він захотів мені щось показати і повів у свою кімнату. Виявилося, що хлопець робить різні штуки з пластиліну чи конструктора — у нього величезна колекція різних істот та механізмів. Було видно, що це його запалює, що він хоч і дуже соромиться, але хоче всім цим поділитися. Це був неймовірний момент контакту. Я трохи знімав, однак більше просто говорив із ним. На фото він показує рибку з мультфільму.

Я підтримую зв’язок із його родиною. Вони переїхали подалі від обстрілів, відтак наче стало трохи легше.

Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Інші матеріали проекту

Нове та Найкраще

8 612

1 110

906
1 365

Більше матеріалів