Чим ми завдячуємо Дайдо Моріямі

«У дитинстві я не мав друзів, і я не хотів заводити їх, — зізнавався Дайдо Моріяма в одному з інтерв’ю. — Натомість я вважав за краще блукати містом самостійно. Для мене все важливе існує у міському середовищі. Міста — це галереї, музеї, бібліотеки, кіно та театри. Я сприймаю міста як суму цих речей, і саме тому я їх фотографую».

На найзнаменитішому знімку Моріями, що прикрашає обкладинки книг і публікації в журналах, зображений втомлений бездомний пес, що бреде під сонцем й озирається на фотографа. «Моріяма зустрів цього пса на вулицях містечка Місава, розташованого на острові Хонсю, поблизу американської авіаційної бази, — розповідає письменниця та кураторка Сандра Філліпс. — Це гіпнотична, важка та дуже персональна світлина. Застиглий у часі, пес має примітивну і містичну енергію, яка виходить за межі миті зйомки».

У цьому псі можна побачити самого фотографа: дворняга, аутсайдер, невдаха. Спостерігач. Плоть від плоті міста.

Фотограф народився недалеко від Осаки у 1938-му — за сім років до бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Поява «нової», післявоєнної Японії, її протиставлення традиційному устрою стає стрижнем творчості Моріями. З камерою в руках він спостерігав за трансформацією рідної країни — шокуючою, швидкою, такою, що створила новий спосіб життя.

У «Спогадах собаки» Моріяма пише: «Добре це чи погано, але я захопився фотографією через розбите серце. Тоді я був майже дитиною». У 1961 році він переїхав до Токіо, щоб стати членом радикального колективу сучасних фотографів VEVO. З рекомендацією від впливового приятеля Моріяма вирушив до штаб-квартири VEVO, де познайомився з молодими Ейко Хосое та Семеєм Томацу — і дізнався, що за тиждень колектив припиняє своє існування.

Моріяма вмовляє Хосое взяти його своїм помічником. Тоді ж йому до рук потрапляє роман Керуака «У дорозі» — і фотограф починає будувати свої знімки навколо випадкових зустрічей, переміщень та побаченого в дорозі. Через три роки Моріяма розуміє, що може працювати самостійно.

Фотографія Моріями зерниста, брудна, спонтанна, знята зі стегна — здається, автор робить усе, щоб піти якнайдалі від рекламованої по всьому світу якості японської оптики, камер і фотоплівки. «Для мене фотографія — це не засіб для створення прекрасного мистецтва, а унікальний спосіб познайомитися зі справжньою реальністю в точці, де величезні фрагменти світу, які я ніколи не зможу повністю охопити фотографуючи, збігаються з моїм нерозв’язним і скрутним становищем».

Принцип «що гірше, то краще» дає приголомшливі результати. Знімки Моріями врізаються в пам’ять, вони сповнені почуттів, болю, відчуженості. Він один із небагатьох майстрів, які створили свій стиль.

Фотографія Моріями зерниста, брудна, спонтанна, знята зі стегна — «що гірше, то краще».

Створений ним 1968-го журнал Provoke складався всього з трьох номерів, але став цілою ерою в японській контркультурі; вплив видання відчутний досі. «Я заздрив Provoke, особливо моріямівським оголеним у другому номері, — казав Нобуєсі Аракі. — Ці тіла поза фокусом у кімнатах готелів — я мріяв так знімати. Я був натхненний журналом Provoke. Багато хто навіть не помітив цих трьох номерів, але вони були немов вибух у японській фотографії».

«Світлини — це вічні копії», — стверджує Моріяма. У 1972 році він використовує цей принцип у культовій книзі Bye, Bye Photography, Dear, нескінченно спотворюючи світ навколо. На нас дивляться фрагменти фрагментів, копії копій, симулякри — відтяті, урізані, змащені. Це антифотографія, велика естетична знахідка ХХ століття. Вона лякає, бо схожа на життя з його протиріччями і єдністю протилежностей — плинності та скороминущості, цілісності та фрагментарності, потворності та краси, болю та життя. Це сон, який насправді відбувається тут і зараз.

«Багато хто навіть не помітив цих трьох номерів, але вони були немов вибух у японській фотографії».

«Перед моїми очима нищівна сила часу, і я намагаюся тримати натиснутим спуск затвора камери. У цих неминучих перегонах між нами я відчуваю, що згорю вщент», — зітхає Моріяма і продовжує свої експерименти з фотографією. На його рахунку десятки фотокниг, виставок та нагороди, але він продовжує працювати і дивувати. Потужний, темний еротизм робіт Моріями наче магніт приваблює нові покоління фотографів.

Улюблений Моріямою письменник Юкіо Місіма якось зауважив: «Простота — найвища точка дотику життя та мистецтва. Той, хто зневажливо ставиться до простоти, викликає лише жалість, бо тим самим він визнає свою поразку. Якщо людина боїться простоти, то вона далека від зрілості». Моріяма знайшов свою простоту і зрілість: йому потрібна лише фотокамера, чорно-біла плівка та одна шістдесята доля секунди.

Фото: The Michael Hoppen Gallery
Daido Moriyama Photo Foundation