Роби лаз: Репортаж із найдовшої печери на континенті

Над нами — двадцять метрів породи. У тісному проході темно і не розігнутися — ми стоїмо на колінах. Три копачі попереду мене завантажують у відра шматки глини, схожі на скибки халви розміром з волейбольний м’яч. Я передаю вантаж ланцюжком далі, натомість отримуючи два порожніх відра, які тут же заповнюються породою. І так триває три години.

Печера Оптимістична — найдовша гіпсова печера на планеті: 267 кілометрів. П’ять днів ми тільки тим і займаємося, що робимо величезну печеру ще більше. І такої роботи тут вистачить на кілька поколінь.

Оптимісти

Мільйони років тому Медоборські гори були рифом у Сарматському морі, що розтягнулося від Східної Європи до Середньої Азії. Море висохло, риф розклався на вапняк і гіпс. Тепер він височить низкою рівних пагорбів над полями Галичини. У Медоборських горах повно печер, тільки на території Тернопільської області більше десяти.

Усе почалося з того, що 8 травня 1966 року боксер і засновник львівського спелеологічного клубу «Циклоп» Мирон Савчин розкопав щілину в лісі біля села Королівка. Він проповз по ній сто метрів і потрапив до широкого проходу у товщі породи. Так була відкрита Оптимістична — печера, що вписала Королівку в Книгу рекордів Гіннесса.

Савчин оцінив масштаби відкриття не відразу, спочатку вирішивши, що довжина печери не більше двох кілометрів. Він помилився. Протягом першого року було відкрито ще три кілометри ходів. Спелеологів, які продовжили розкопки, скептики поблажливо називали оптимістами. Звідси і назва — незабаром Оптимістичній почали присвоювати титули один за одним: найдовша гіпсова печера УРСР, СРСР, Європи. Сьогодні її довжина — 267 кілометрів. Це найдовша печера континенту. Що і приводить сюди туристів.

Розвага не для всіх

Моїм провідником став Вітя Лягушкін — підводний і підземний фотограф. У Лягушкіна вибух кучерявого волосся на голові, окуляри, як у Леннона, і звичка відгукуватися словом «ква». Вітя знімає Оптимістичну майже рік. Він спускався в печеру шість разів і встиг стати своїм серед спелеологів.

Я зустрівся з Лягушкіним за кілька тижнів до експедиції, щоб пройти інструктаж. Мені треба було провести під землею п’ять днів без сонячного світла, мобільного зв’язку і душа. У школі я займався туризмом, тому польові умови мене не лякали. Але через те, що під землею я ніколи не був, від експедиції я чекав туристичної романтики і спокою.

Вітя попередив, що в печері без сонячного світла у мене можуть трапитися панічні атаки і раптові викиди адреналіну. А ще вода в підземних озерах несмачна, і від неї, швидше за все, буде діарея.

У печері без сонячного світла у спелеолога можуть трапитися панічні атаки і раптові викиди адреналіну, а від місцевої води почнеться діарея.

— Коли я вперше спустився в Оптимістичну, не спав кілька днів, — каже він, — іноді здавалося, що вимкнувся і навіть бачу сон. Але вранці зрозумів, що це були галюцинації. Я не спав ані хвилини.

Помітивши моє напруження, Вітя додав: «Але атмосфера в печері — чарівна».

Серце «Циклопа»

Ми приїжджаємо в Королівку пізно ввечері. Ворота спелеологічного клубу «Циклоп» найпомітніші на вулиці — прикрашені масивним кажаном. Від них до входу в печеру півгодини пішки через звалище і ліс. Геолог і президент «Циклопа» Наталія Юдіна (Ната) зустрічає нас на кухні. Віцепрезидент клубу Богдан Маркович (Бодя) тільки повернувся з печери. Вечеряє. Над столом гірлянда з касок, налобних ліхтарів і рукавичок. На столі запечена картопля і пиво.

Ната простягає мені журнали експедицій за п’ятдесят років. У товстих зошитах імена всіх, хто спускався в Оптимістичну. Ната каже, що раніше до найдовшої печери на континенті приїздили спелеологи з усього Союзу. Тепер міжнародні експедиції рідкість — не всі можуть дозволити собі поїздку за кордон. Колись Ната спускалася під землю щодня, сьогодні більше займається адміністративними справами — відповідає на телефонні дзвінки, зустрічає туристів, видає їм спорядження.

Мені здалося, що спелеологічні клуби подібні до чернечих орденів: у кожного свої святі (засновники), монастир (база) і храм (печера). У клубі сувора вертикаль влади. Керівники дають дозвіл на експедицію і можуть виключити зі своїх лав тих, хто не послухався. За безпеку в печері теж відповідають вони: ніхто, крім спелеологів, не знає, як влаштована печера. Члени клубу досліджують нові райони, водять під землю туристів. У спелеології є негласне правило: печера належить клубу, який її відкрив. Оптимістична належить «Циклопові».

Жорсткий спуск

Ранок. Бодя видає мені комбінезон і білу каску. Спускатися в печеру потрібно тільки з захистом на голові. Але Бодя каже, що справжні ціклопівці каску в печері не носять. Боді трохи за сорок. Волосся в хвіст, гучний, жартує. Мені не хочеться здаватися туристом, від каски я відмовляюся. Ми йдемо «закидатися» — так спелеологи називають спуск під землю.

Заплющте очі й уявіть вхід до найдовшої печери на континенті. Нічого спільного зі входом до Оптимістичної, який виглядає як льох: зачинені на ключ залізні двері, а за ними — дерев’яні сходи, що ведуть у темряву.

Тут сиро. Щоб не посковзнутися на мокрій глині, я тримаюся руками за стіни. Тягнучи за собою рюкзаки, ми повземо рачки, потім протискуємося в щілину, через яку насилу пролізе навіть п’ятирічна дитина. Ті, хто йде попереду, підганяють, але я не можу йти швидко. Я б’юся головою об кожен камінь, що стирчить зі стіни. Від болю я матюкаюся.

Я б’юся головою об кожен камінь, що стирчить зі стіни, і від болю матюкаюся.

Оптимістична — печера горизонтальна. Для її проходження спелеологам не потрібні особливі навички і спеціальне спорядження — досить комбінезона, що не промокає, та налобного ліхтаря. Позбавлені стрімких і похилих ходів, горизонтальні печери вважаються безпечними, але є ті, хто з цим не погодиться.

Під час минулої експедиції Вітя застряг у проході завширшки сорок сантиметрів. Розхвилювавшись, він став дихати так глибоко, що пошкодив ребра і спину. Операція з визволення фотографа зайняла близько години, велика частина часу пішла на те, щоб заспокоїти застряглого. Тепер Вітя спить тільки на спині і голосно кашляє, кривлячись від болю.

До підземного табору «Собаче життя» ми дістаємося за дві години. Вітя показує моє спальне місце. Це глиняний уступ розміром два з половиною на два метри, вкритий шматком целофану, над ним звисає зі стелі гіпсова брила. Перед тим як постелити каремат і спальний мішок, я зчистив з нього крихти гіпсу і послід кажанів. Засинаючи, я чекав, коли у мене почнуться галюцинації. Але реальність не залишала: вогкість, темрява, кашель Віті.

Майже санаторій

Підземні базові табори — спелеологічний лайфхак, придуманий Мироном Савчиним наприкінці 60-х. Оптимістична розросталася, дорога з поверхні до далеких периметрів і назад займала більше десяти годин. Савчин обладнав в одній з галерей підземний табір, в якому спелеологи могли б тижнями жити безвилазно. Сьогодні в Оптимістичній шістнадцять базових таборів. Майже у всіх є телефонний кабель, у деяких — посуд, вода і навіть душ.

Табір «Собаче життя» займає чотири зали загальним розміром з футбольне поле. Тут можна випростатися на повний зріст. Вигоди мінімальні: вимощений з глини стіл, зроблений з каністри умивальник, стежки для прогулянки, курилка, а туалет — вирита в одному з ходів метрова яма. Біля глиняних лежанок горять свічки, за столом снідають кашею спелеологи.

У таборі «Собаче життя» знаходиться близько тридцяти осіб: десяток спелеологів з Києва, одна дитяча група з Борисполя, одна з Полтави.

Бодя нагадує мені правила користування табором. Розлиту на підлогу воду потрібно засипати глиною — щоб ніхто не послизнувся. Після сну спальник потрібно заховати в целофановий пакет — щоб не відсирів. Їжу, що впала на підлогу, відразу підняти — щоб вона через пару годин не покрилася цвіллю. Підтримувати чистоту вдається не завжди, так що до запаху цвілі доводиться звикати.

У таборі є вимощений з глини стіл, зроблений з каністри умивальник, стежки для прогулянки, курилка, а туалет — вирита метрова яма.

Тома та її донька Оля прикрашають величезний валун новорічним дощиком і гірляндою. Тома — худорлява жінка за шістдесят, в окулярах у товстій оправі. Я б скоріше прийняв її за вчительку на пенсії, ніж за спелеолога, яка сорок років повзає печерами і тягає відра з глиною. Тома захопилася туризмом на перших курсах КПІ, спускалася в горизонтальні печери Криму і Кавказу. В одній з експедицій познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Каже, що в молодості спускалася в печеру кілька разів на рік, тепер набагато рідше і без чоловіка — він доглядає за літніми батьками.

— Як вам тут спиться? — питаю її.
— Як у санаторії, — відповідає Тома.

Після короткої розмови Тома знову береться прикрашати валун. Виходить мило: гіпсова брила, увита прикрасами, схожа на скам’янілу новорічну ялинку.

Усі в забій!

До Оптимістичної ходять розвідувальні, картографічні та копальні експедиції. У перших двох беруть участь тільки досвідчені спелеологи. У підземному лабіринті легко заблукати: Вітя згадує випадок, який стався одинадцять років тому в печері Озерній, розташованій недалеко від Оптими. Тоді під землею зник двадцятидев’ятирічний спелеолог з Тернополя Андрій Томків. Чекаючи на групу, яка пішла досліджувати зали, Томків від нудьги вирішив прогулятися на самоті — і не знайшов дороги назад. Рятувальна операція тривала три доби. Томківа знайшли в напівмаренні, він знемагав від спраги. Рухатися в напрямку виходу хлопець зміг за допомогою саморобного компаса: він зліпив із глини чашу, помочився в неї, зверху поклав папірець, а на папірець — намагнічену стрілку (розпрямлену, натерту об вовняну шкарпетку пружину від запальнички). Пізніше Томків говорив журналістам, що не злякався. Але спелеологи, які знали його, розповідали, що той був наляканий до нестями і після події так і не оговтався.

Я точно не зможу змайструвати компас з власної сечі, опинившись у кишечнику печери один на один з ліхтарем, що згасає. Не прошуся в розвідники — погоджуюся бути копачем. Робота в забої — головна розвага в Оптимістичній.

Ми розкопуємо трасу в район «Маєток» — південну частину печери. Ланцюжок з двадцяти чоловік розтягнувся проходом на двадцять метрів. Двоє людей копають, інші передають один одному відра, наповнені породою. Наша швидкість — сто відер глини на годину. Від такого темпу у мене німіють руки і збивається дихання, я ловлю повітря ротом, як риба.

Юля, яка повзе поруч, сміючись, підхоплює у мене відро.

— Колись в юності я ходила в забій зі справжніми спелеологами. Відра були такими важкими, що дві мої знайомі знепритомніли від втоми. А зараз ми працюємо в дитячому режимі, — підбадьорює вона.

Ми копаємо зі швидкістю сто відер глини на годину. Від такого темпу у мене німіють руки і збивається дихання.

Юля — керівниця дитячої групи. Цього разу вона привела до печери сімох школярів, молодшому з них вісім. Юля швидко висипає глину у глухий прохід й утрамбовує її ногами. Її волосся заплетене в товсті дреди — зачіску вона зробила перед походом до печери. Тепер подумує їх зрізати: дреди чіпляються за кристали гіпсу й заважають пересуватися печерою.

Робота в забої триває чотири години, хоча нам обіцяли, що впораємося за дві. Ми встигаємо поглибити і розширити відрізок траси всього в півтора метра.

Повернувшись до табору, я знімаю мокрий комбінезон та переодягаюся в чисте. Шансів, что він висохне до ранку, немає: в печері +10 градусів й волого, як у тропіках. Світло йде тільки від газових пальників, свічок і запальничок. Єдиний спосіб висушити одяг — не знімати його.

Я вечеряю в мокрому комбінезоні. Після засинаю. Снів у печері не бачу.

Робота з глиною

Дивно, але у природі гіпс не білий, а жовтий. Тут він усюди: звисає над головою кристалами і блискучим розсипом валяється під ногами. Глини ще більше, вона всюди.

Ейріш вмикає музику на телефоні, і печера наповнюється звуками німецького індастріалу. Перекрикуючи гітарні рифи, вона каже, що лікар заборонив їй піднімати важкі предмети і нагинатися, тому копати доведеться мені. Ейріш — велика балакуча дівчина з Києва і мій компаньйон з копання «об’єкта номер один»: туалету. Старий туалет став непридатним, тому ми з Ейріш повинні вирити рівну прямокутну яму завглибшки з людський зріст. Заради цього нас звільнили від роботи в забої.

Я наповнюю відро мокрою глиною, поки Ейріш стоїть наді мною, попиваючи пиво з літрової баклажки. Щоб увігнати лопату в породу, я наступаю на неї двома ногами. Робота просувається повільно, і вже за десять хвилин я шкодую, що не пішов працювати в забій.

Ейріш скаржиться, що більшість її старих друзів, з якими вона ходила до Оптимістичної, створили сім’ї та відмовились від спелеології. Зараз вони відпочивають у Туреччині чи Буковелі.

— Це зрозуміло, спелеологія — специфічний вид відпочинку, — каже вона, налягаючи на пиво, — не всі люблять місити глину.
— А чому ти не їздиш до Буковелю? — запитую з задишкою.
— Нагорі люди приховують свою справжню суть. У печері одразу розумієш, хто є хто. І як можна не любити Оптимістичну? Подивися, яка тут гарна глина!

«Як можна не любити Оптимістичну? Подивися, яка тут гарна глина!»

Через чотири години ми вирили яму завглибшки два метри, встановивши на її край два довгастих валуни. Конструкція більше нагадує вишку для стрибків у воду, ніж туалет. Ейріш каже, що ми добре попрацювали і можемо повечеряти. Я намагаюся вилізти з ями, але не можу розігнутися.

Азарт першовідкривачів

Після того як у XIX столітті Беллінсгаузен і Лазарєв відкрили останній невідомий людству континент — Антарктиду, з кожним роком білих плям на карті ставало все менше. Сучасні дослідники ще знаходять в Атлантичному океані безлюдні острови, але всім зрозуміло: відкривати на суші більше нічого.

Сьогодні всі географічні відкриття здійснюються під водою або під льодами. Сім років тому вчені Брістольського університету знайшли під льодовим щитом Гренландії каньйон завглибшки майже кілометр і завдовжки щонайменше 750 кілометрів. Шукали тринадцять років, скануючи кілометровий лід радарами NASA з вертольотів.

Гренландський каньйон виявився вдвічі довшим за Гранд-Каньйон у Північній Америці, а Джонатан Бамбер, професор Брістольського університету, який керував дослідженням, вписав своє ім’я в історію. Але що робити першовідкривачам, у яких немає можливості досліджувати планету на вертольоті? Вітя вважає, що вони повинні спускатися під землю.

Чотири роки тому Ілля відкрив десять галерей, хоча першовідкривачем бути не збирався. П’ять років поспіль він спускався до Оптимістичної, щоб копати, але потім йому пощастило.

— Коли відкриваєш нову галерею, це чистий кайф: адреналін б’є в голову, ти не відчуваєш втоми і готовий бігати печерою цілодобово. Глина в таких галереях незаймана, м’яка, як перший сніг. Найприємніше — розуміти, що ти перша людина, яка увійшла туди, — виблискує очима Ілля.

Він вважає, що у кожного, хто потрапляє до печери, нехай навіть випадково, є своя місія. Його місією виявилося бути першовідкривачем. Виявлені галереї Ілля називав словами, які першими спадали на думку: Хрещатик, Донбас, Аквапарк. Одну з них назвав на честь загиблого друга — Кощійова. Я питаю Іллю, за що він так любить Оптимістичну.

— Тут спокійно. І на відміну від інших печер не страшно.

Ілля відкрив десять галерей, хоча першовідкривачем бути не збирався. П’ять років поспіль він спускався до Оптимістичної, щоб копати.

Наздогнати й обігнати

У рейтингу найдовших печер світу Оптимістична — перша серед гіпсових і шоста серед усіх. Щоб наздогнати печеру, розташовану на п’ятому місці, Оптиму потрібно розкопати ще на 500 метрів. З огляду на її потенціал це не проблема. Але у членів клубу «Циклоп» є й більш амбітна мета: вони хочуть зробити печеру в Королівці лідером абсолютного заліку. Для цього їм потрібно розкопати її до розмірів, що перевищують американську 700-кілометрову Мамонтову печеру.

Мамонтова печера була відкрита в XVIII столітті. Досліджувати її почали в 1940-х. Тривалий час у ній добували корисні копалини, потім намагалися зробити в печері санаторій для хворих на туберкульоз. Мамонтову печеру щорічно відвідують більше півмільйона туристів. Американці шанують пам’ятку: 80 років тому навколо печери створили національний парк, а в 90-х на честь неї назвали астероїд.

Бодя не любить американців. По-перше, тому, що вони поневолили корінні народи континенту. По-друге, тому, що «водять за ніс» увесь спелеологічний світ. Мамонтова — це кілька печер, пояснює він. Американці об’єднали їх технікою та вибухівкою. Бодя вірить, що ще встигне відкрити кілька залів і, можливо, навіть застане час, коли його Оптима стане першою.

Як удома

Ми піднімалися на поверхню групами — спочатку спелеологи з Полтави, потім з Борисполя. Я залишаюся з останньою групою, якій доручили законсервувати табір: закопати залишки їжі, вирівняти похилені лежанки і присипати їх глиною. За годину про присутність людей нагадували тільки відра й лопати, що валялися по кутках.

На мій подив, мені дозволили вести групу. Спочатку я ніяковію, але через хвилину стрибаю з валуна на валун, як Голлум. Потрібні повороти я знаходжу за зчесаними кристалами гіпсу на стінах печери. Тунелі, що ведуть у глухий кут, ідентифікую за мітками — невеликими гірками каменів, складених перемотувальниками під час минулих експедицій. Я жодного разу не збиваюся зі шляху, маршрут ми проходимо за півгодини.

Ми вибираємося на поверхню на шосту добу, вночі. Від свіжого повітря і забутих запахів у мене паморочиться в голові. Кілька хвилин я ходжу узліссям, розминаючи шию, плечі, руки.

Вітя каже, що наступна експедиція вирушить до Оптимістичної за місяць, щоб дослідити периметр північної частини печери. Туди підуть тільки досвідчені спелеологи. Вітя запрошує мене разом з ними. Хтозна, каже він, можливо, мені пощастить і я відкрию зал або галерею, яку назву своїм ім’ям. Але думка про географічне відкриття мене не гріє.

Мене гріє думка про ванну.